Розділ 93. Тиша після пострілу

Вона прийшла вранці, коли офіс «Гідності» тільки прокидався. Сонце ще не встигло піднятися над дахами, а в повітрі стояв запах кави та свіжих документів. Жінка стояла біля дверей, тримаючи в руках стару, затерту фотографію. Обличчя бліде, очі запалені, але в них не було розпачу — лише холодний, гострий гнів, який, здавалось, різав простір навколо.

— Ви винні. Ви… довели мого сина до смерті, — сказала вона хрипким голосом, і цей голос пролунав так, ніби в кімнаті пролунав постріл.

Марта завмерла. Вона глянула на фото — молодий чоловік із відкритою усмішкою. На мить у пам’яті промайнуло: зустріч, короткий дзвінок, запис у базі. Ім’я… Назар.

— Ваш син… Назар? — обережно спитала вона.

— Так. Назар Гриневич, — жінка ковтнула повітря, ніби їй було важко дихати. — Він звертався до вас. Казав, що боїться, що за ним стежать. Казав, що ви можете допомогти. Але ви нічого не зробили. Ви відмовили. І тепер він у могилі.

Богдан, який почув розмову з сусіднього кабінету, вийшов. Його погляд був спокійним, але очі — напружені.

— Пані Олено, ми пам’ятаємо вашого сина. Але він так і не прийшов на зустріч. Ми чекали, телефонували, але зв’язку не було. Нам відомо, що Назар мав проблеми з людьми, пов’язаними з кримінальними схемами. Ми не відмовили йому. Ми просто чекали, коли він прийде. І тільки тому не встигли.

— Не встигли? — жінка гірко засміялася. — Він залишив записку! — вона кинула на стіл зім’ятий клаптик паперу. — «Вони сказали, що якщо звернуся до “Гідності”, то заплачу. Мене тримають силоміць. Надіюсь, що ти, мамо, зрозумієш. Я не можу. Вибач.»
Її голос зламався.
— Ви повинні були знайти його. Ви ж усіх знаходите!

У кабінеті запала мертва тиша. Навіть годинник, здавалось, зупинився.
Марта відчула, як холод повільно проходить тілом. Богдан взяв записку, перечитав кілька разів, потім поклав її поруч із фото.

— Отже, його зламали страхом, — прошепотіла Марта.

Богдан відкрив архів. Стара справа з позначкою «Назар Г.» — короткі записи, кілька контактів, чернетка заяви. Він довго дивився на неї, мов на камінь, що раптом почав кровоточити.

— Він був талановитим хлопцем, — тихо сказав Ігор, переглядаючи досьє. — Студент технічного університету. Після армії працював у сфері ІТ. Мріяв створити стартап. А потім… потрапив у борги.

— Його втягнули, — додав Богдан. — Зробили частиною схеми з обготівкування. А коли він вирішив вирватися — почали лякати. А страх іноді вбиває швидше, ніж куля.

— Ми не винні, що він боявся, — сказала Марта, але голос тремтів.
— Ні, — відповів Богдан, — але ми винні, що не знайшли способу його захистити.
---

Розслідування почали негайно. Богдану було боляче — не як капітану, а як людині, що знову запізнилася на кілька годин, аби врятувати життя.

Він відвідав місце, де знайшли тіло Назара. Стара недобудова на околиці. Куля в груди. Поліція записала — самогубство. Але щось не сходилося.

— Постріл під кутом. І пістолет лежав занадто далеко, — сказав судмедексперт, старий знайомий. — Мені теж здалося дивним, але наказ згори — не копати глибше.

Богдан лише стиснув кулаки.
---

Через кілька днів Ігор знайшов відео з вуличних камер неподалік. На записі — Назар, який іде вночі в напрямку тієї самої будівлі. За ним — двоє в балаклавах. За кілька хвилин — спалах. Потім — тиша.

— Самогубство, кажете? — Богдан глянув на Ігоря. — Ні. Це показова розправа. Його змусили замовкнути.

Та найгірше було інше: комп’ютер Назара, вилучений поліцією, зник. Жодного протоколу, жодного запису.

Через знайомого прокурора Богдан дізнався, що першим на місце прибув оперативник з районного управління — той самий, про якого вже ходили чутки, що він «кришує» схему обналу. Коло зімкнулося.
---

Три тижні Богдан із командою збирали докази. Допити, записи, свідки, фрагменти чатів. Нарешті — перший прорив. Один із тих, хто виконував «роботу», не витримав і зізнався:

— Назар збирав дані. Він хотів передати їх вам, в “Гідність”. Там було все — схеми, прізвища, рахунки. Але вони дізналися. Йому погрожували матір’ю. І тоді він зник.

Через місяць після трагедії були затримані троє. Один із них — той самий оперативник. Його примусили оформити смерть як самогубство, аби уникнути розголосу. Але правда проросла — навіть крізь бетон і страх.
---

Коли пані Олена прийшла ще раз, її очі вже не палали. В них було щось інше — біль, але без гніву.

— Я не знала, — сказала вона, дивлячись на Богдана. — Дякую, що ви не залишили це. Він був добрим. Просто… не витримав тиску.

Марта підійшла ближче й тихо обійняла її. Без слів.
А Богдан вийшов надвір. Осінь. Небо сіре, холодне. Він стояв і дивився вдалечінь, ніби шукав відповідь, якої не існувало.

— Іноді ми рятуємо життя, — сказав він вголос, сам до себе. — А іноді — лише пам’ять. І це теж варте боротьби.

Вітер підхопив аркуш із записки Назара, що лежав на столі. Він злетів вгору, крутнувся в повітрі й зник за вікном — ніби душа, яка нарешті знайшла спокій.

А в кабінеті знову запанувала тиша. Та сама, що приходить після пострілу.
Тиша, яка не лякає — а нагадує, що кожна правда має ціну.

І Богдан знав: він і далі платитиме цю ціну — доти, доки вистачить сил.