Розділ 91. Підліток, що зник у тиші

У приймальні Бюро «Гідність» того ранку панувала дивна напруга. Богдан саме переглядав звіт про одну справу, коли двері відчинилися, й в кімнату зайшла пара — елегантний чоловік в дорогому костюмі та жінка з лицем, на якому застигла вічна розпач і туга. Їх супроводжував кремезний охоронець у чорних окулярах, хоч за вікном було похмуро.

— Ви капітан Богдан? — чоловік глянув прямо, з холодною впевненістю людини, звиклої наказувати. — Ми звертаємось до вас, бо поліція мовчить. Наш син Артем зник три дні тому. Йому сімнадцять. Ми вже звертались до всіх — результату нуль. Нас годують обіцянками.

Богдан зняв окуляри, підвівся й кивнув.
— Сідайте. Почнімо спочатку.

Жінка, очевидно, на межі нервового зриву, втиснула долоні між коін, щоб вони не тремтіли.
— Він просто вийшов з дому ввечері. Сказав, що піде до друзів. Не повернувся. Телефон вимкнений. Поліція каже — можливо, втеча, можливо, сварка… але він не такий.

— Чим займався Артем? — спокійно запитав Богдан.

— Навчався в ліцеї. Один із найкращих, — батько вимовив це гордо, але в голосі прозвучала тінь провини. — Останнім часом… він був дивним. Часто кудись ішов, не казав куди. Говорив, що має нових друзів… з вулиці.

— З вулиці? — перепитав Богдан, стискаючи ручку. — Тобто тих, кого ви самі, мабуть, не пустили б і на поріг?

— Я… просто хотів для нього кращого, — тихо промовив чоловік, опускаючи погляд.

Марта, яка сиділа поруч, додала з ледь стриманим докором:
— А, може, він просто хотів справжнього життя?

Кімнату огорнула тиша.
---

Сліди з'явились з перших кроків. Ігор, переглядаючи дані з телефона хлопця, натрапив на повідомлення, де фігурували адреси занедбаних складів на околиці. Туди вирушили втрьох — Богдан, Марта і Ігор.

Будівля стояла, мов мовчазний монумент байдужості: облуплені стіни, графіті, сліди недавніх зустрічей. На одній зі стін Богдан помітив знак — стилізовані ініціали «A.T.».

— Його? — спитав Ігор.

— Його, — упевнено відповів Богдан. — Це не просто підпис. Це заклик.

Серед порожніх пляшок і старих речей знайшли блокнот. Усередині — записи думок.

> «Вони думають, що мають владу, бо мають гроші. Але правда не продається. Я маю показати, що чесність — не слабкість».

Богдан зітхнув. Він вже знав — цей хлопець пішов шляхом, схожим на його власний.
---

Далі нитка розслідування привела в молодіжний притулок, який діяв при місцевій благодійній організації. Там Богдан і Марта зустріли Тімура — колишнього волонтера, який добре знав Артема.

— Артем був світлом, — сказав він, не стримуючи сліз. — Він допомагав дітям, приносив продукти, розмовляв із тими, кого всі забули. Але тиждень тому… він сказав, що дізнався щось велике. Щось, що стосується його батька. Сказав, що мовчати не буде.

— І після цього зник?

— Так. Того ж вечора.
---

Богдан повернувся в офіс і занурився в документи. Через добу картина вимальовувалася чітко. Компанія, якою володів батько Артема, фігурувала в кількох тіньових схемах: гуманітарна допомога для дитячих будинків і лікарень, яку нібито постачали за кордон, — існувала лише на папері. Гроші осідали на офшорних рахунках.

І тут все стало зрозуміло. Артем дізнався правду. І, маючи принципи, яких не мали його батьки, вирішив викрити схему.

Богдан стискав кулаки, коли побачив суми у звітах. Але ще більше його вражало інше — мовчання. Мовчання матері. Мовчання батька. Мовчання тих, хто мав совість, але продав її.
---

Невдовзі почалися дзвінки.
— Закрийте справу.
— Це не ваша компетенція.
— Не лізьте, капітане, у чужі ігри.

Богдан відповідав одне:
— Правда не має хазяїна.

І продовжував.

Відео з камер спостереження, які знайшов Ігор, стало переломним моментом. На записі видно, як Артем сідає до чорного позашляховика. Без страху. Добровільно. З людиною, яку впізнав Ігор — колишнім охоронець родини.

— Він його знав, — сказав Богдан. — Тому й довірився.

Після короткої, але напруженої розмови охоронець здався.
— Я не хотів шкоди… Він просив відвезти його на стару базу, сказав, що мусить час зібрати докази. Я думав, він там на день-два. Потім… я отримав наказ не повертатися з Артемом.
---

Артема знайшли на четвертий день пошуків, зв'язаний по руках і ногах, з великим замком на дверях. У покинутому ангарі, серед бруду й пилу, із рюкзаком, який був захований під купою сміття і який він хранив, немов реліквію. Усередині — флешка, де зберігалося все: документи, листи, банківські операції, внутрішні накази.

Хлопець був знесилений, але живий. Його пальці тремтіли, коли він побачив Богдана.

— Ви… прийшли, — прошепотів.

— Ми завжди приходимо, коли правда кличе, — відповів той.

Через два дні, коли Артем вже лежав у палаті, Богдан сидів поруч. Хлопець, схудлий і блідий, стискав у руках ту саму флешку.

— Я зробив те, що мав. Але мій батько… він же знищений тепер.

— Батьків не обирають, Артеме, — тихо сказав Богдан. — Але майбутнє — обираєш ти. І сьогодні ти вибрав чесність. Це найважчий шлях, але й найправильніший.

Хлопець усміхнувся крізь сльози.
— Тоді, мабуть, я не зник недаремно.
---

Коли справу передали міжнародним правозахисним організаціям, прізвище родини здійняло справжній шторм. Батьки втекли за кордон, але їх оголосили в міжнародний розшук.

А Артем залишився в Україні — під опікою колишнього дипломата, який став новим благодійником Бюро «Гідність». Той бачив в хлопцеві те, що бачив і Богдан — чистоту, яка не піддається продажу.

Іноді Богдан приходив до Артема в гості. Вони сиділи на лавці біля невеликого притулку, який хлопець допомагав відбудовувати.

— Ви знаєте, капітане, — казав Артем, дивлячись на небо, — я думав, що правда — це тиша. А виявилося, вона — як грім. Спершу лякає, а потім очищує все навколо.

Богдан усміхнувся:
— Тиша може бути страшною, коли в ній зникають люди. Але сьогодні вона стала місцем, де народилося світло.