Розділ 90. Забута дитина

Це почалося не з гучного дзвінка чи тривожного повідомлення, а з тонкого конверта, що пахнув дитинством і надією. Лист прийшов звичайною поштою — пожовклий, трохи пом’ятий, написаний нерівним, але старанним почерком. Марта відразу відчула, що це не чергова формальна скарга. Вона повільно розгорнула аркуш і прочитала вголос:

> «Доброго дня. Мене звати Аня. Я живу з бабусею, бо мама зникла, коли мені було шість. Поліція сказала, що її не знайдуть. Але бабуся каже, що ви справжні і справедливі. Допоможіть мені знайти маму. Мені вже дванадцять. Я ще вірю, що вона жива. А якщо ні, то скажіть мені правду. Я буду вдячна. Ваша Аня».

Після того, як Марта дочитала, в бюро запала тиша. Богдан довго дивився на цей лист, наче на молитву. Його обличчя, зазвичай спокійне, стало серйозним. Він мовчки поклав аркуш на стіл, провів пальцем по рядках і сказав:

— Беремось.

Ігор лише кивнув. У їхній команді були різні справи — гучні, небезпечні, заплутані. Але коли про допомогу просить дитина — це не просто справа. Це поклик совісті.

Вже наступного ранку вони вирушили в маленьке село під Львовом. Осінній дощ супроводжував їх усю дорогу. Над полями висів туман, а сірі хмари ніби давили на землю. Коли вони приїхали, стара хата з похиленим парканом і яблунею у дворі зустріла їх запахом диму й вареної картоплі.

На порозі стояла бабуся — тендітна, з білою хусткою, зморшкуватим обличчям і очима, в яких застигла втома. Поруч — дівчинка, худенька, з довгою косою і великими очима, що дивилися на Богдана з надією і страхом водночас.

— Ви з бюро? — запитала старенька, стискаючи долоні.
— Так. Ми приїхалили допомогти, — лагідно відповів Богдан.

Вони сіли на кухні. На столі стояла миска з узваром і тарілка пиріжків. Старенька зітхнула й почала розповідати:

— Її мама, Надія, зникла шість років тому. Пішла до міста, казала, що найде роботу — щоб Ані купити зошити, нове взуття. Вона була добра, роботяща. Але з того дня ми не бачили її більше. Поліція казала: “Втекла. Може, сама поїхала кудись.” Та я знаю — вона б не залишила б дитину. Ніколи…

Бабуся втерла сльозу. Аня, яка мовчала весь цей час, витягла старе фото — мама з нею на руках, усміхнена, щира, жива.

Богдан взяв фото і глянув у ці очі. Його інтуїція — та, що рятувала не раз — підказала: цю жінку треба знайти, навіть якщо всі вже опустили руки.

Першим кроком стало перевірити всі сліди. Марта підняла бази даних, Ігор — архіви зниклих осіб. І там, серед тисяч імен, вони знайшли її — Надія Стадник, 29 років, уродженка Львівщини. Востаннє виходила на зв’язок із рідними з міста. Працювала за оголошенням у приватній агенції працевлаштування.

Ігор швидко відшукав інформацію: агенція давно закрита. Але власник, Артем Кравець, досі мешкав в Києві. Богдан не став зволікати. Наступного дня вони вже стояли біля дверей його квартири.

— Артем Кравець? — Богдан показав посвідчення. — Ми з бюро «Гідність». Нам треба поговорити.

Чоловік, гладкий і самовпевнений, спочатку удавав, що не розуміє, про що мова. Потім став грубішим:
— Я нічого не знаю. Це було давно. Ми займалися легальним працевлаштуванням.

Але коли Богдан нахилився ближче й тихо сказав:
— Ви ж знаєте, що ми знайдемо правду. З вами — або без вас. Вибирайте.

Кравець зламався. Руки його затремтіли.
— Вона не повинна була туди потрапити… Вона протестувала. Не хотіла їхати. Але агенція тоді працювала не на мене. Ми… продавали жінок. Її відправили за кордон — в Туреччину.

Богдан відчув, як холод пройшов вздовж хребта.

Він зв’язався зі своїми знайомими у міжнародних структурах. Почалася довга і складна робота: запити, переклади, нічні переговори. Минуло кілька тижнів, перш ніж Ігор нарешті отримав координати — старий готель у горах, який насправді був місцем, де утримували жінок.

Завдяки втручанню консульства у кількох людей, які ризикнули кар’єрою заради правди, жінок звільнили. Серед них — Надія Стадник.

Вона була виснажена, змарніла, але в очах знову з’явилося життя. Коли її літак приземлився в Львові, вона стояла на трапі, тримаючись за поручень, ніби боялася, що все це сон.

На пероні її чекала Аня — вже не та маленька дівчинка, а доросла дитина з очима, в яких надія перетворилась в впевненість. Вона кинулася вперед і міцно обійняла маму. Люди довкола дивилися, посміхалися, хтось витер сльозу. Але для них обох світ звузився до цих обіймів.

Богдан стояв осторонь, не підходив. Він знав: є моменти, де слова непотрібні. Лише правда і віра.

Надія опустилася на коліна, дивлячись на доньку:
— Я обіцяю, я більше ніколи тебе не залишу.

Аня, всміхаючись крізь сльози, прошепотіла:
— Я ж знала, що ти жива.

Богдан тихо відійшов, не втручаючись, щоб дати їм простір для почуттів. Марта поруч тихенько сказала:
— Знаєш, іноді я думаю, що ти не капітан. Ти — просто людина, яку Бог ставить у потрібне місце в потрібний час.

Він усміхнувся кутиками губ.
— Ми всі для чогось тут, Марто. Просто хтось мусить прочитати навіть дитячий лист. Бо іноді саме діти кличуть нас назад до справедливості.

Коли вони поверталися до Києва, за вікном вже світило сонце. На столі в Богдана лежав дитячий малюнок — Аня передала його через Марту. На ньому — мама, донька і великий напис: «Дякую, що ви справжні».

Богдан довго дивився на нього. І зрозумів: усі розслідування, небезпеки, безсонні ночі — усе це було варте бодай одного такого листа.

Бо іноді навіть одна дитяча віра може повернути світло в темряву.