Розділ 88. Забута справа

Дощ сірими нитками бив по вікнах бюро «Гідність». Осінь знову приносила запах старого паперу, кави й справ, що чекали свого часу. Богдан сидів в архівній кімнаті — тихому сховищі минулих історій, де кожна папка мала свій шепіт. Він перегортав матеріали старих розслідувань, коли його рука зупинилася на товстій, пожовклій текі з потертим написом:

«Зникнення Олени Чайки. 2003 рік. Закрита».

На обкладинці — пил, запах часу і короткий вирок у графі «результат»: «Не знайдена. Імовірно втеча».

— Хтось вирішив усе за неї, — тихо сказав Богдан, переглядаючи пожовклі аркуші.

— Цю справу свого часу просто спустили в архів, — промовила Марта, заглядаючи через плече. — Тоді багато що «зникало». Але я бачу цей блиск у твоїх очах.

Богдан посміхнувся ледь помітно.
— Інтуїція каже, що тут неправда. Коли дівчина з хорошої родини, без кримінального минулого, зникає просто перед вступом до університету — це не втеча. Це слід, який хтось дуже хотів приховати.

Він розклав матеріали на стілі: допити, короткі звіти, старі фото. На одному — усміхнена дівчина з білим бантом у волоссі. В погляді — щирість і мрія. Такі не тікають просто так.
---

Батьки Олени працювали на місцевій фабриці. Скромні, працьовиті, жили тихо. Її подруги з інтернату говорили: «Вона готувалась до медичного, хотіла лікувати людей».
Та одного літнього вечора 2003 року дівчина не повернулася додому. У поліції записали стандартну формулу: «Імовірно самовільно залишила домівку».
Ніхто навіть не шукав.

Через два десятиліття — шукав Богдан.

Ігор, занурившись у бази даних, знайшов одну забуту деталь. У старому протоколі свідчень фігурувало ім’я прибиральниці з фірми, розташованої неподалік від місця зникнення. Її запис був на окремому аркуші, який навіть не підшили до справи.

— Слухай це, — прочитав Ігор вголос: — «Близько сьомої вечора я бачила, як дівчина сіла в чорну «Волгу». Вона ніби вагалась, але потім поїхала. Номера не запам’ятала».

Марта нахилилась над документом.
— У ті роки чорні «Волги» — це символ статусу. Такі були лише в чиновників або депутатів.

— І саме це тоді ніхто не перевірив, — зітхнув Богдан. — Але ми перевіримо.
---

Через тиждень кропіткої роботи Ігор вивів номер, який тоді був зареєстрований на одного з депутатів міської ради — Валентина Коржа. Людина, про яку колись писали в газетах: «меценат, благодійник, покровитель культури». Насправді ж — учасник кількох гучних скандалів, що дивом зникли з судових реєстрів.

— І де він тепер? — спитав Богдан.
— Живе сам у заміському маєтку. На люди не виходить, ніби старий відлюдник, — відповів Ігор. — Але бізнес на нього досі оформлений.

Богдан вирішив діяти. Команда «Гідності» поїхала під виглядом журналістів, нібито готували матеріал про політичне минуле міста.
---

Дім Коржа стояв осторонь — старий, облізлий, але охайний. Сторож відчинив ворота без зайвих запитань. Сам господар зустрів їх у халаті, сивий, з темними очима, що раз у раз бігали по обличчях гостей.

— Ви кажете — стара історія? — нервово повторив він. — Я вже нічого не пам’ятаю. І взагалі, я ні до кого не маю стосунку.

— Ми просто шукаємо правду, — відповів Богдан спокійно. — Ви знали Олену Чайку?

— Ні, ніколи. Я нічого не знаю, — чоловік відвів очі.

В цей час Ігор, тримаючи в кишені спеціальний сканер, непомітно сфотографував документи на столі. Через хвилину на його планшеті висвітлилося зображення старої фотографії. На ній — та сама дівчина. Олена.

Богдан кинув фото на стіл.
— Ви кажете, не знаєте? Тоді як поясните це?

Старий різко зблід. Його руки затремтіли.
— Вона… вона приїхала сама, — почав він. — Просила допомоги, роботи. Я не тримав її! Вона просто… залишилася на деякий час.

— На два десятиліття? — холодно перепитав Богдан.

Корж мовчав. На його обличчі читався страх — не лише перед законом, а й перед тим, що минуле нарешті наздогнало.
---

Того ж вечора Богдан отримав повідомлення з невідомого номера. Лише кілька слів і посилання:
«Якщо хочете знати правду — будинок на околиці, вулиця Лісова, 17. Підвал».

Вони поїхали одразу. Покинута будівля стояла серед бур’янів, розвалена, але всередині — вирувало життя 0. Ліхтарі освітлювали сходи, що вели вниз. Там, серед пилу й цегли, вони знайшли старий металевий ящик. У ньому — зошит, обгорнутий у целофан.

Богдан розгорнув першу сторінку. Почерк — жіночий, акуратний. І підпис унизу: «Олена Чайка».

Записи починалися з 2003 року: «Мене змусили. Забрали документи. Кажуть, що тепер я — інша. Що якщо втечу, не знайду дороги назад. Я живу в страху… але ще пам’ятаю своє ім’я».

Марта стискала губи, намагаючись стримати емоції.
— Вона жила тут. Вона не втекла. Її тримали.
---

Пошук Олени тривав ще тиждень. Вони простежили за записами, і виявили, що кілька років тому у сусідньому районі з’явилася медсестра на ім’я Ольга. Без минулого, без родини. Фото з лікарняного архіву — схожість без сумніву.

Коли Богдан приїхав в село, вона стояла біля клумби — у білій хустці, з втомленим поглядом. Вітер грав її пасмом волосся.

— Ви — Олена? — запитав він.

Вона мовчала довго. Потім тихо, ніби з іншого світу, сказала:
— Так… А ви хто?

— Я — капітан Богдан. З бюро «Гідність». Ми шукаємо тих, кого забули. І ми вас знайшли.

Очі жінки наповнилися слізьми. Вона притиснула руки до грудей і заплакала — вперше за двадцять два роки.

— Я думала, що вже ніхто не прийде… — прошепотіла.

Богдан лише кивнув.
— Ми не забуваємо тих, кого всі залишили. І тепер вас теж не залишимо.
---

Коли він повернувся до бюро, то поставив ту стару теку на полицю з позначкою «Відновлені справи». На ній тепер з’явився новий запис:

«Знайдена. Жива. Справедливість відновлено».

Богдан довго стояв перед нею, відчуваючи, як крізь товщу років оживає забута правда.
У кожному архіві, у кожній пожовклій сторінці може знаходитись чиєсь життя. Іноді — воно чекає лише одного, хто не пройде повз.