Розділ 86. Полювання почалося

Ранок був холодний і тривожний. Над містом ще висів сизий туман, коли в офісі «Гідності» засвітились перші лампи. Богдан стояв біля вікна, стискаючи в руці чашку чорної кави, що давно охолола. Він думав про Миколу — про його зникнення, про крихти слідів, які вели в темряву. В цій справі було щось глибше, ніж просто викрадення. Він це відчував. Наче за звичайними фірмами, документами й автівками ховалося щось живе, вороже — система, яка дихала злом.

— Збираємось, — сказав він, обернувшись до команди.

У кабінеті вже чекали Ігор і Марта. Ігор — молодий, енергійний, але з тією настороженістю, яка з’являється у людей, що бачили більше, ніж мали право. На столі перед ним лежав планшет з позначеними точками. Марта розклала карту регіону й водночас гортала папку — дані з останніх обшуків.

— Маємо дві гілки, — почав Богдан, вказуючи на карту. — Перша — фірма-обманка, зареєстрована на підставну особу. Друга — склад у горах, куди йшли вантажі без жодної декларації. Але головна зачіпка — охоронець логістичного центру. Його поведінка, зв’язки, раптове звільнення — усе дивне. Якщо він був пов’язаний зі зникненням Миколи, то діяв не сам.

— І має брата, — додав Ігор. — Колишнього прикордонника. Його вигнали за порушення дисципліни, тепер він «підприємець». Має кілька автостоянок біля митниці й один перевалочний пункт у приватному секторі. Формально — легальний бізнес, але насправді це прикриття.

Богдан задумливо постукав пальцями по столу.
— Саме там і почнемо. Хтось грає дуже небезпечну гру. Але цього разу — ми гратимемо жорстко. На справді.
---

Виїхали ще до світанку. Дорога тяглася крізь поля, де диміли ранкові тумани, а сонце лише пробивалося крізь сизу млу. В машині стояла напружена тиша. Кожен думав про своє, але всі — про одне й те саме: чи встигнуть.

Місце, куди востаннє заїжджав Микола, виявилося непримітним — стара будівля на околиці, з облупленими стінами, заросла бур’яном. Та коли вони підійшли ближче, Марта помітила дрібницю — сигналізаційний датчик біля дверей, новий, блискучий.

— Схоже, не така вже й закинута, — сказала вона, зиркнувши на Богдана.

Той лише кивнув. Вікна затулені фанерою, двері опломбовані, але на землі чітко виднілися свіжі сліди шин. Машини заїджали сюди нещодавно.

— У таких місцях не зберігають гуманітарку, — прошепотіла Марта. — Це перевалка. А може й тимчасова в’язниця.

Богдан підняв очі до неба — у повітрі гуділо щось невидиме. Дрон Ігоря.
Через кілька хвилин той вже говорив через рацію:
— Є щось. Прибудова побудована з цегли, не позначена на жодному плані. Двері зафарбовані під колір стіни, також термокамера ловить тепло. Там є люди.

— Не поспішаємо, — спокійно сказав Богдан. — Оформлюємо все через прокурора, по закону. Ніхто не вийде сухим з води.
---

Вечір опустився швидко. Мряка згущувалася, і тільки жовті плями ліхтарів світили над порожньою дорогою. Коли приїхала спецгрупа, місто вже спало.

Богдан ішов першим. Тиск у грудях був знайомий — передчуття небезпеки, що завжди з’являється перед небезпечною операцією. На цей раз все мало бути чисто, без стрілянини, але він знав — план може зірватися будь-якої миті.

— Двері зачинимо тихо, — шепнув командир групи. — Мусим діяти не по плану.

Залізничний лом увійшов в замок, натиск. Тиша. Потім — легкий тріск. Вони проникли всередину. Запах пилу, цвілі й чогось гнилого. Вогні ліхтарів ковзали по стінах — і раптом зупинились.

У прибудові — бетонна підлога, свіжа кладка, ніби хтось недавно щось замурував, помітив і сповістив всім Богдан.

— Тут, — сказав Богдан.

Після кількох ударів ломом бетон тріснув. Хтось тихо зойкнув. Відкрили пролом, і з темряви потягло важким, задушливим смородом. Коли прожектор спрямували всередину — усі завмерли.

У тісному боксі, підвалі лежала людина. В кайданках, знесилена, але жива.

— Микола! — вигукнула Лілія, яку Богдан наказав привезти одразу після дзвінка їй.

Спочатку з нього зняли кайданки, що було не просто і вимагало фахівця, який і був серед спец призначенців.

Лілія впала на коліна біля брата, обійняла його. Микола ледве підняв голову. Обличчя — у синцях, руки в подряпинах. Його губи тремтіли, але слова прорвались ледь чутно:

— Я думав, що вже ніхто не прийде…

Лілія плакала, повторюючи його ім’я, а Богдан відвернувся — аби ніхто не бачив, як блиснули його очі, від сліз.
---

Коли швидка забрала Миколу до лікарні, решта команди залишилась на місці. Богдан ходив по приміщенню повільно, вдивляючись в кожну деталь: розкидані документи, старі коробки, обривки паперу з печатками, дроти. На стіні він побачив фото — кілька чоловіків в формі на фоні митного пункту. Серед них — знайомі обличчя. Той самий брат охоронця.

— Тепер ми знаємо, з ким маємо справу, — мовив Богдан. — Це не просто бандити. Це — система. Вона гниє зсередини, і ми щойно відламали маленький шматок цієї гнилі.

Ігор кивнув, глянувши на розбитий бетон.
— Один врятований. Але скільки ще сидять у таких підвалах?

Богдан відповів спокійно, але в його голосі звучала сталь:
— Ми не зупинимось. Це тільки початок.

Він вийшов надвір. Ніч вже розчинила туман, і на сході світилась перша зоря. У темряві, між поламаних бетонних плит, він відчув подих холодного вітру — мов нагадування: зло не спить. Але й він — теж.

Полювання справді почалося. І цього разу — на тих, хто сам звик полювати на беззахисних.