Розділ 84. Таємниця зі старого листа

Після історії з Василем Соколюком бюро «Гідність» опинилося в центрі уваги не лише ЗМІ, а й небайдужих людей з усієї країни. Надсилали листи, дзвонили, приїжджали — кожен із своєю правдою, з болем, з надією. Іноді серед цих звернень траплялися речі, які з першого погляду здавалися дрібницею, але в руках Богдана вони перетворювалися на нитку до клубка нової справи.

Одного вечора, коли вже розходилися волонтери, а Марта саме складала фінансовий звіт, до бюро принесла лист поштарка.

— Невідомий відправник. Старий конверт. Але адресовано особисто капітану Богдану, — сказала вона, передаючи його в руки адресата.

Богдан надірвав жовтий папір і побачив дрібний, тремтячий почерк:

> «Шановний капітане, якщо Ви читаєте це — значить, Бог почув мою молитву. Мене звати Анастасія Кравчук. Мій брат Олег зник 25 років тому. Його визнали загиблим у карній справі, хоча тіло так і не знайшли. Я завжди вірила, що він живий. В останньому його листі було кілька дивних фраз. Серед них — “Час – це пастка, яку можна відчинити зсередини”. Я вірю, що тільки Ви зможете зрозуміти, що це означає. Я приклала копію листа. Якщо Ви віднайдете істину — я зможу спокійно померти. Мені 86 років. Чекаю. Анастасія.”

— Пастка, яку можна відчинити зсередини… — пробурмотів Богдан, перечитуючи кілька разів.

Ігор відсканував старий лист Олега. В ньому був набір фраз, які скидалися на поетичні чи зашифровані думки. Але в Богдана заграли інтуїція і досвід: тут був код. Його викладали ще в академії — певна структура речень, де шифрування йшло по кожному п’ятому слову.

За годину розшифрували:

> «Змушений сховатися. Вбивство інсценувати. Мене тримають у лісовому таборі під виглядом божевільного. Шукайте в урочищі Вовче Лоно. Вони — з поліції.»

Богдан глянув на Ігоря. Той вже був напівготовий:

— Коли виїжджаємо? Хоча мало вірогідно, бо пройшло дуже багато часу, але справа дуже цікава.

— Завтра зранку. Поїдемо лише ми з тобою. Марта лишається. Якщо щось станеться — тільки вона знатиме, де шукати.

Урочище Вовче Лоно виявилося старим покинутим табором радянських часів, давно позабутим усіма, крім кількох мисливців та маргіналів. Але супутникові знімки показали — хтось там регулярно буває.

Добравшись до місця, Богдан і Ігор побачили напівзруйновані корпуси, один із яких був заколочений, але… занадто охайно. Усередині — ліжка, медикаменти, навіть гаряча їжа. А далі — шок.

У вузькому приміщенні з решітками вікон сиділи троє літніх чоловіків і одна жінка. Вони виглядали доглянутими, але розгубленими. Один із них — назвав себе Олегом Кравчуком.

— Я знав, що Анастасія не здасться, — сказав він, коли почув ім’я Богдана.

Історія Олега була дивовижна. Його схопили, коли він намагався передати докази проти впливового прокурора. Інсценували смерть. Сховали тут, щоб не заважав. А далі… стало легше лишити живим, під виглядом психічно хворого. Як і ще трьох інших, які стали «незручними» в різний час.

— Вони боялися, що ми заговоримо. Але тепер — час говорити.

Богдан організував екстрену евакуацію. Увечері того ж дня Олег і ще троє вже були в захищеному притулку при бюро «Гідність».

А через тиждень старенька Анастасія вперше за 25 років обняла брата. Вона була дуже задоволена і не менше здивована, бо минуло стільки років.

— Я знала, — шепотіла вона, не стримуючи сліз. — Бо Бог не мовчить, коли правда жива.

І Марта, дивлячись на це, тільки прошепотіла Ігореві:

— Богдан знову витягнув справу з небуття. Як археолог світла.

І справді: бюро «Гідність» стало не просто місцем допомоги. Воно ставало храмом правди. І кожен такий випадок— перемогою над темрявою.