Розділ 83. Непомітний випадок, що став відкриттям

Того дня в бюро «Гідність» панувала звична метушня.
Повітря було насичене запахом кави, звуками волонтерів, що пакували продуктові набори, і приглушеними розмовами людей, які приходили сюди не лише за їжею, а й за надією.
Марта, як завжди, стояла біля столу, звіряла списки й тихо віддавала розпорядження, щоб усе було чесно, без помилок.
Ігор, зосереджений і уважний, перевіряв відео з камер — після недавньої спроби крадіжки він хотів переконатися, що система безпеки працює бездоганно.

Богдан сидів у своєму кабінеті. На столі — звіт про останні акції допомоги, кілька роздрукованих звернень і старенький телефон, який іноді мовчав тижнями, а іноді дзвонив у найнеочікуваніший момент.
Саме цього разу він і задзвонив.

— Капітане, — пролунав з іншого боку знайомий голос директора притулку для бездомних. — У нас тут чоловік… дивний. Каже, що був бізнесменом, тепер без дому. Але головне — він наполягає, що хоче бачити лише вас. Говорить щось про «велику правду» і «щоденник доказів». Ми спочатку подумали, що, може, психічно хворий… але він надто спокійний. Можливо, вам варто приїхати?

Богдан не став ставити зайвих запитань. Його інтуїція, відточена роками, спрацювала миттєво — там щось є.
Він лише коротко кивнув Марті:
— На годину мене не буде. Якщо що — я на зв’язку.

Через пів години його старенький позашляховик уже котився вузькою вулицею до притулку.
Сірий будинок, облуплені стіни, стара табличка з написом «Дім надії» — і тиша, що пахла втомою.

У невеликій кімнаті з металевими ліжками його чекав чоловік років п’ятдесяти п’яти. Сиве волосся, змарніле обличчя, очі, в яких жила колишня гідність, попри всі втрати.

— Ви не впізнаєте мене, — мовив він спокійно. — А я вас бачив по телевізору.
— Мене багато хто бачив, — відповів Богдан, сідаючи навпроти. — Але мало хто дзвонить.

Чоловік гірко всміхнувся.
— Мене звати Дмитро Шульга. Колись я мав усе — фірми, ресторани, друзів, родину. А тепер маю лише правду, яку ніхто не хотів чути.

Він зробив ковток води і продовжив:
— Я став свідком того, чого не мав би бачити.

Слова прозвучали тихо, але в них була сила. Богдан мовчки кивнув, даючи йому час.

— Я дізнався, — продовжив Дмитро, — що наші чиновники разом із правоохоронцями кришували величезну схему відмивання грошей. Через мою компанію проходили «липові» контракти. Я хотів вийти — і тоді почалося. Податкові, перевірки, погрози. Одного ранку я прокинувся — і все було арештовано: рахунки, майно, бізнес. Потім сфабрикована справа. Мене посадили. Дружина не витримала, подала на розлучення. Друзі… втекли, як пацюки.

Він опустив голову.
— Я вийшов після ізолятора іншим. Вони думали, що зламали мене. Але я мав те, чого вони не знали, — щоденник.

Він витяг із кишені стару потерту книжечку з пожовклими сторінками.
— Тут усе. Імена, дати, зустрічі, суми. Я писав потай, ще тоді, коли все починалось. Я ховав його у підошві черевика, потім у підкладці куртки. Мене обшукували, били — але не знайшли.

Богдан перегорнув кілька сторінок.
Акуратний почерк, чіткі записи, ініціали, навіть короткі нотатки про телефонні розмови. Це було не просто свідчення — документ часу.

— Чому саме я? — тихо запитав Богдан.
Дмитро подивився просто в очі.
— Бо ви єдиний, кому я ще вірю. Бо ви не з тих, хто боїться правди.

Богдан відчув, як в грудях стискається щось знайоме — відповідальність.
Не та, що зобов’язує законом, а та, що народжується в серці, коли хтось віддає тобі останній шанс на справедливість.

— Дмитре, — промовив він. — Якщо все, що ви розповіли, правда — ми доберемось до істини. Але тепер ви не просто бездомний. Ви — свідок. І це означає, що ми подбаємо про вашу безпеку, їжу, дах над головою. Ви починаєте нове життя.

Чоловік не витримав — очі його зволожилися.
— Я не прошу для себе нічого, пане капітане. Тільки, щоб ті, хто вбиває чужі долі, відповіли.

Богдан стис йому руку:
— Відповідатимуть. Обіцяю.

---

Наступні дні стали для Богдана випробуванням.
Щоденник виявився справжньою шаховою дошкою, де кожен запис відкривав новий ланцюг подій.
За деякими фірмами стояли люди, яких він знав особисто — колишні колеги, політики, навіть ті, хто колись публічно говорив про «чесність».

Він не міг покладатися лише на документи. Потрібно було перевірити, підтвердити, знайти свідчення.
Ігор допомагав із технічними даними, а Марта — з контактами тих, хто колись працював на компанії Шульги.

— Ми натрапили на цікаве, — якось увечері сказав Ігор, розкладаючи фото. — Ці люди й досі активні. Але тепер під іншими прізвищами.

Богдан мовчки розглядав знімки.
Знав, що попереду — небезпека. Та все одно відчував дивну ясність. Наче доля знову підкинула йому те, що він умів робити найкраще — боротись за правду.

Ввечері, залишившись сам, він взяв щоденник і поклав руку на обкладинку.
— Ти знайшов мене не випадково, Дмитре, — прошепотів. — Через тебе, можливо, впаде ще одна стіна брехні.

Він не знав, куди приведе ця справа. Але точно знав одне — нічого не буває випадковим, коли служиш правді.
Навіть непомітна зустріч в притулку може стати відкриттям, що змінить все.