Розділ 82. Минуле, що повертається

Цього разу до бюро «Гідність» звернувся молодий чоловік на ім’я Артем. На вигляд йому було близько тридцяти. Акуратно вдягнений, з виваженими рухами і напруженим поглядом. Він мовчки простояв в черзі, а потім, отримавши талон, попросив розмови особисто з капітаном Богданом. І Богдан звернув увагу, що він відрізняється від загалу, щось в його очах було, що привертало увагу Богдана.

— Ви слідчий, так? — одразу почав Артем, коли вони залишилися наодинці.

— Слідчий. Але не офіційно — тепер в межах «Гідності». Що трапилось?

Артем поклав на стіл старий пошарпаний щоденник, перев’язаний ниткою.

— Цей щоденник я знайшов серед речей мого батька. Він зник, коли мені було десять. Мати казала, що він нас покинув і поїхав з іншою жінкою. Але я не вірив. Вона потім вийшла заміж за іншого, і про батька більше не згадували. Я майже все життя жив із відчуттям порожнечі. Тому що я не повірив матері, надто все просто.

— І тепер ти знайшов щоденник? — перепитав Богдан, відкриваючи першу сторінку.

— Так. Після смерті вітчима я прибирав у гаражі й знайшов його серед інструментів, замотаним у поліетилен. Він весь просякнутий пилом і мастилом, але зберігся. У ньому… не просто записи. Там — слід. Мій батько писав, що його переслідують, що він щось дізнався і мусив тікати. Там є дати, імена, події. Але я нічого не розумію. Це якісь шифри, скорочення, символи. Тому я звернувся до вас, бо ви фахівець і порядна людина.

Богдан нахилився ближче. Дійсно, почерк був уривчастий, місцями хаотичний, але в тексті вгадувалися відомі слідчому формулювання: «ст. 191», «відкат», «свідок-Г.О.», «угода через “Титан”». Чим більше Богдан гортав сторінки, тим чіткіше вимальовувалась картина: батько Артема, Павло, працював у державній установі, де натрапив на масштабну схему розкрадання коштів. І, ймовірно, зник не через роман, а через загрозу життю.

— Слухай, це не просто щоденник. Це — доказ. Твій батько намагався залишити слід, якщо з ним щось трапиться.

— Ви можете дізнатися, що з ним сталося?

Богдан зітхнув. Старі справи — завжди болісні, бо нитки давно охололи. Але ця справа зачепила його особисто. В нього теж є діти, і він знав: А⁸ртем має право на правду. Тим більше, що він має до цього велике бажання.

— Добре. Я візьмусь. Але будь готовий — це може вивести на серйозних людей. Тому не роби швидких висновків і поводь себе розсудливо.

Дослідження привели Богдана до одного з колишніх бізнес-партнерів зниклого Павла. Чоловік, тепер пенсіонер, мешкав у передмісті. При зустрічі він довго мовчав, а потім зітхнув:

— Я тоді мовчав, бо боявся. А зараз мені вже всеодно і тим більше, що Павло був чесною людиною. Він дійсно щось дізнався Але доказів не було. Потім почались арешти, імен було багато, але справу зам’яли.

— Чому тепер мовчите?

— Бо боюсь досі. Хоча… совість точить. Якщо знайдете тіло — я дам свідчення.

Це вже було щось. Наступні тижні Богдан разом з Ігорем і кількома волонтерами займався розкопками в покинутому кар'єрі, де, за словами старого бізнесмена, Павла могли сховати. І через кілька днів — знайшли. Рештки, старе пальто, а в ньому — посвідчення Павла. Аналізи підтвердили: це був він.

Коли Богдан повідомив Артему, той спочатку мовчав. Потім просто вийшов надвір, опустився навколішки й довго стояв, дивлячись в небо. Його очі були повні сліз — але це були сльози не лише болю, а й звільнення.

— Я знав, що він не покинув мене. Я відчував.

Цю справу Богдан передав новому прокурору. Нові свідчення, знайдений щоденник і тіло стали основою для відкриття кримінального провадження. І хоча минуло багато років, винні мали понести покарання.

Бо правда, навіть запізніла, лікує серця.

А Богдан — знову отримав задоволення. Не лише від розкриття таємниці. А і від того, що зміг повернути людині батька. Повернути гідність.