Розділ 81. Сліди крізь роки

У той день у бюро «Гідність» було людно. Черга простяглася аж до вулиці — хтось прийшов по їжу, хтось по одяг, хтось по пораду, тому що були певні, що вони не підуть звідци з порожніми руками. Богдан стояв біля дверей, як зазвичай, перевіряючи і вітаючи кожного, хто заходив. Але коли побачив маленьку, худу жінку в потертій хустині з тремтячими руками й очима, повними сліз — одразу зрозумів: вона прийшла не по матеріальну допомогу. Вона шукала надію.

— Добридень. Ви капітан Богдан? — тихо запитала вона.

— Так, це я. Сідайте, будь ласка, — показав він на стілець у кутку великої приймальні. — Чим можемо допомогти?

Жінка тремтячими пальцями розстебнула сумку й дістала пожовклу фотографію. На знімку — молодий чоловік у сорочці на тлі гір. Усмішка щира, очі добрі.

— Це мій син, Назар. Йому було тридцять два, коли поїхав на заробітки в Польщу. П’ять років тому. Востаннє дзвонив із міста Вроцлав. Потім — тиша. Я зверталася в поліцію, в консульство, навіть до якихось приватних детективів — нічого. Кажуть: «Доросла людина має право зникнути». Але я відчуваю — з ним щось сталося. Я не можу спати, не можу їсти. Він єдиний, що в мене є...

Богдан взяв фотографію, уважно роздивився, а потім подивився на жінку. В її очах не було брехні — тільки безмежний біль. І тому він не міг відмовити цій жінці.

— Я візьмуся за цю справу, — коротко сказав він. — Але це буде важко. П’ять років — це багато.

— Я знаю. Але ви — мій останній шанс, сказала жінка, як багато хто до неї казав Богдану.

Того ж дня Богдан сів за комп’ютер. Попросив Марту зателефонувати до знайомого консула, а Ігоря — зв’язатися з волонтерською організацією, яка допомагає українцям за кордоном. Так він все організувавши, сам не залишився без роботи.

Він сам зайнявся аналізом банківських переказів (матір назвала дату останнього переказу), переглянув соцмережі, старі бази прикордонників. І ось — перша зачіпка: Назар перетнув кордон у червні п’ятирічної давнини. Далі — жодних відомостей. Аж поки Ігор не прийшов із роздруківкою.

— Дивись, Богдане. Є запис у лікарні Вроцлава. Хтось із українців з подібним іменем потрапив до них у важкому стані після нещасного випадку. Без документів. Дата майже співпадає з останнім дзвінком до матері. Це був дуже вірогідний шанс розплутати цю справу.

— Прізвище?

— Немає. У медкарті написано: «Невідомий. Приблизний вік — 30–35. Мовний бар’єр. Психічна нестабільність після травми голови».

Богдан подивився на фото — і аж мороз пішов по шкірі. Обличчя спотворене часом, але щось у погляді нагадувало Назара.

— Їдемо.

Через три дні Богдан і Марта стояли у вестибюлі польської лікарні. Їм не дозволяли одразу пройти — та після втручання консула двері відкрилися. В палаті, заходився чоловік, психічний стан критичний.  Це тому, що людина несподівано втратила все.

— Я... Я не знаю... хто я... Тільки бурмотів він.

— Твоя мама чекає на тебе. Вже п’ять років.

Очі чоловіка наповнилися сльозами. Він почав щось згадувати, уривками, клаптиками: «гора... автобус... ринок... жінка з хусткою... мама...»

Богдан знав: попереду — довга реабілітація. Але Назар жив. І це — головне.

Коли вони повернулися до України, Богдан особисто привіз Назарія до Ганни. Та, побачивши сина, впала навколішки і заплакала так, як плачуть лише матері, що втратили все і знову знайшли.

І хоч Назар ще не міг говорити виразно, він поклав руку матері собі на серце — і вона зрозуміла: він усе пам’ятає. Головне — серцем.

Богдан сидів у себе в кабінеті й гортав справу. Ще одна душа знайдена. Ще одна доля відновлена з руїни..

Це давало йому сили. Це — його справа. Його служіння. Його радість.