Розділ 79 Жінка з вокзалу

Вечірнє чергування виявилося неспокійним. Богдан разом із Ігорем та Сергієм об’їжджали околиці вокзалу, де завжди вирувало життя. Людей було багато — поверталися з роботи, поспішали у відрядження, шукали притулку на ніч. Місто жило своїм ритмом, іноді надто байдужим до тих, хто випав з кола звичного життя, тому що потрапив у безвихідь.

— Зупинись, — тихо сказав Богдан сам собі, помітивши силует, що сидів на лавці біля зачиненого кафе. Тому що звідти повіяло такою безвихіддю.

Молода жінка з опущеною головою тримала на колінах маленького хлопчика. Він тихо спав, обійнявши маму за шию. Її очі були порожніми, мов вичавлені. Вони не плакали — сльози, схоже, закінчились уже давно.

Богдан повільно підійшов. Поруч із жінкою лежав потертий рюкзак і дитячий светрик, акуратно складений.

— Добрий вечір, — сказав він м’яко, присідаючи навпроти. — Ви тут самі?

Жінка ледь кивнула. Вона не боялася — здавалося, вона вже нічого не боялася.

— Як вас звати?

— Олена.

— А синочка?

— Назар, — прошепотіла вона.

Богдан помовчав. І продовжив розмову, тому що це було необхідно.

— Ви в безпеці. І не самі, — долучилася до розмови Марта, яка вже підійшла слідом.

Вночі їх відвезли до притулку. У Назарчика було гаряче чоло — від холоду і виснаження. Йому дали чисту піжаму, накрили теплою ковдрою. Олена сиділа біля ліжечка, тримаючи його маленьку долоню. І тільки тоді, вперше за довгий час, вона заплакала — беззвучно, ніби дозволила собі розтанути. Тому що зараз вона неначе відтанула.

Наступного дня лікар оглянув її та дитину. Назар отримав набір іграшок і швидко освоївся серед інших малюків у новій дитячій кімнаті, облаштованій канадськими меценатами. Він сміявся, будував вежі з кубиків і розповідав, що колись буде водієм великої машини.

Олена ж мовчки сиділа осторонь, ніби боялася, що це все — тільки сон. Але з кожним днем страх відступав. Вона почала допомагати в їдальні, прасувала одяг, мила підлогу. Потім навчилася варити суп із Мартою, готувала для дітей кашу, лагодила речі. Вона нарешті почала відчувати себе своєю в притулку.

— Я не вміла нічого, — сказала вона якось Богдану. — А тепер навіть умію посміхатись.

За місяць вона стала однією з найвідповідальніших у притулку. Не пропускала жодної зміни, підказувала новеньким, обіймала дітей, коли ті плакали, і щоразу вииявлялала подяку в очах.

Одного ранку прийшла важлива новина: мерія міста виділила п’ять квартир для матерів із дітьми, які пройшли адаптацію в притулку і довели, що готові до самостійного життя. Олена була в тому списку.

Коли вона отримала ключі від однокімнатної квартири в новобудові на околиці — її руки тремтіли. Вона не вірила. Здавалося, що ось-ось хтось скаже: «Вибачте, це помилка».

— Я боялася, що ми не виживемо, — зізналася вона Богдану, коли той прийшов провідати її з Назаром у новій оселі. — А тепер я знаю: якщо навіть світ зламався — Бог усе одно посилає людей, які піднімають і відновлюють. І ви Богдан один з них, сказала Олена.

Минуло кілька тижнів. Життя входило у звичну колію. Назар ходив у дитсадок, Олена шукала роботу. Але притулок вона не забула. Раз на тиждень — потім частіше — вона поверталася туди. Тепер вже не як мешканка, а як волонтерка.

— Я знаю, що значить втратити все, — казала вона новеньким. — І знаю, що відбувається, коли тебе рятують. Я не забула, звідки мене витягнули. І якщо можу витягти ще когось — я це зроблю.

Марта часто мовчки спостерігала за нею з вікна їдальні. Іноді просто зітхала й усміхалася: це був один із тих випадків, коли Бог і справді робить дива руками людей. Людей, які обрали добро.