Розділ 74 Не святість, а совість.

Після гучного розкриття справи про зниклу дитину капітан Богдан став тією фігурою, про яку в коридорах райвідділу говорили пошепки. Одні — з повагою, інші — зі злістю. Його поява в коридорах викликала напругу в тих, хто звик «закривати очі», і пробуджувала совість у тих, хто ще мав її.

Але Богдан не змінився. Він не ходив з високо піднятою головою, не вимагав слави, не дивився зверху вниз. Просто працював. Старанно. Тихо. І вкрай послідовно.

Маленькі зміни — великі наслідки

Першим його кроком стала заміна чергових. Усі були здивовані, що керівництво дозволило йому це зробити. Мабуть, боялись ще одного гучного скандалу, і тому дали свободу дій.

Богдан не призначав «своїх». Він призначив людей з репутацією. Справжніх. Скромних. Тих, хто ще вірив, що поліція — це служба, а не бізнес.

— Принцип простий, — пояснив він. — Людина прийшла — значить, щось болить. Навіть якщо вона в розпачі, навіть якщо ви її незрозуміли — вона має бути вислухана.

Відтепер жодного "приходьте завтра", жодного "це не до нас". Чергові записували кожне звернення. Якщо була необхідність — одразу залучались дільничі або слідчі.

Люди почали це відчувати.

Справа однієї бабусі

Одного вечора прийшла бабуся. Старенька, вицвіла хустинка, руки тремтять, у погляді — втома й сором.

— Та що ви, бабусю, розказуйте, — спокійно сказав черговий і почувши лише початок розповіді сказав. — Це до капітана.

Вона заходила несміливо.

— Мене сусід виганяє... Всі сміються. Кажуть — стара знову збожеволіла...

— А ми перевіримо, — сказав Богдан. — Покажете, що там.

І пішов особисто. Не відправив дільничного. Не зателефонував. Пішов.

"Господар життя"

Квартира бабусі виглядала як після війни. Стіни з тріщинами, двері вибиті, усе завалено мотлохом. Сусід — кремезний чолов’яга в дорогому спортивному костюмі — зустрів їх з єхидною усмішкою:

— Ви серйозно? Через цю маразматичку приперлись? Я з депутатом у сауні вчора був, може, чули? Він розмовляв незв'язно, наче п'яний, чи під кайфом.

— Та що ви, — спокійно відповів Богдан, виймаючи планшет і диктофон. — А тепер по суті. Протокол. Скарга. І від вас пояснення.

Чоловік змінювався на очах.

— Я вас затягаю по судах! — сипав він погрозами.

— Ви погрожуєте поліцейському при виконанні? — уточнив Богдан. — Це теж буде в протоколі.

Справедливість без пафосу

Протягом тижня Богдан зібрав матеріали. Пробив по базі. Виявилось, сусід фігурує ще в трьох справах — залякування, побої, погрози. Але всі вони були... закриті. Чи то за «відсутністю складу злочину», чи то через «відсутність доказів».

Богдан не дозволив цього, як завжди було до цього. Справа пішла в хід. І за кілька днів «герой» уже сидів у СІЗО, без зайвого галасу. Без піару. Але із доказами, які не дали змоги прикрити справу.

Коли бабуся дізналася, що її кривдник за ґратами, вона плакала.

— Дякую, синочку. Я вже не вірила, що ще хтось у цій державі захистить просту людину…

І Богдан зрозумів — він на своєму місці.

Повернення довіри

Далі були зустрічі з громадянами.

Спочатку — порожній зал. Потім — три людини. Через тиждень — двадцять. А згодом — повна кімната.

Люди приходили з болем, із запитаннями, з історіями. Богдан слухав. Команда перевіряла. Хтось знаходив правду, хтось — підтримку, хтось — чесну відповідь. І що найважливіше — ніхто не залишався без уваги.

Він не давав обіцянок. Він діяв.

Проти байдужості

Деякі колеги з відділу дивились косо. Один із старших офіцерів якось кинув у коридорі:

— Що ти тут, святого з себе строїш? Думаєш, один усе зміниш?

Богдан не образився. Просто відповів:

— Один не зміню. Тому й збираю тих, хто ще не вмер душею, тобто має совість.

І такі вже були. Троє молодих слідчих. Оперуповноважена Марина, яка ще недавно боялася заперечити начальству. Дільничний Віталій, який вночі писав Богдану:

> "Я довго мовчав. Але якщо ви не зламались, я теж не маю права. Дякую вам."

Новий вогонь

Відділ змінився. Не повністю. Але з’явився рух. Не революція. А відродження. Люди почали приходити — не тільки скаржитись, а дякувати. За повагу. За увагу. За чесність.

Богдан сидів увечері в кабінеті, гортав документи. За вікном — ніч, але душа була світла.

Бо він знав: найбільший ворог — не бандити. А байдужість.

І якщо запалити хоча б одну іскру — можна розпалити вогонь.

Істина

> Поліція — це не форма. Це обличчя, яке тебе не відвертає. Це серце, яке не байдуже. Це рука, яка не вимагає хабаря, а подає підтримку. Це — совість.

І Богдан був одним із тих, хто не зрадив її.