Розділ 67. Тінь і світло

Наступного дня після вибухових публікацій Богдана офіційно викликали на допит до Державного бюро розслідувань. Формально — як свідка. Насправді ж він добре розумів: це спроба натиснути, пригальмувати, залякати. Система завжди відповідає, коли відчуває небезпеку.

Біля входу до будівлі стояли двоє охоронців. Один з них, молодий, але вже з байдужим поглядом, перевірив документи, довго звіряв фото, і лише потім дозволив пройти. Сходи нагадували холодні сходинки підземелля — сірі, стерильні, безжиттєві. У повітрі пахло пилом і напругою.

У приймальні його зустріла молода жінка — років тридцяти, з аналітичним, але теплим поглядом. На бейджі значилось: слідча Марченко Віра Ігорівна.

— Пане Богдане, — промовила вона, коли двері за ними зачинилися. — Це допит лише на папері. Нас тут двоє, а система — велика. Але не всі в ній по інший бік барикад. Сідайте.

Її голос був стриманий, але в ньому відчувалася щирість.

— Ви усвідомлюєте, що після останньої публікації на вас відкрито три неофіційних справи? — запитала вона, дивлячись просто в очі.

Богдан злегка всміхнувся.

— Очікував. Як завжди: “Знайдеться справа на того, хто розбурхав болото”.

Віра подивилась униз, потім знову на нього.

— Вони підняли все ваше минуле. Старі справи, навіть ті, що закриті. Знайшли “свідків”, які раптом згадали якісь ваші порушення. Вас хочуть не просто дискредитувати. Вас хочуть зламати.

— Не вийде. — Богдан зітхнув, але в його голосі не було втоми. — Уже пройдено межу, за якою страх зникає.

Вона подивилась на нього трохи довше, ніж потрібно. Мовчала кілька секунд. Потім повільно дістала з папки маленьку флешку.

— Я не можу вас захистити офіційно, — сказала тихо. — Але дещо можу дати. Ось — флешка. На ній матеріали з внутрішньої перевірки, яку в нас “згорнули” через два дні після початку. Там фігурують деякі з тих, кого ви вже згадували. Це не доказ для суду, але достатньо, щоб журналісти розірвали цю стіну мовчання.

Богдан взяв флешку, довго тримав в руках, ніби відчуваючи її вагу не в грамах, а в долях людей.

— Ви розумієте, що ризикуєте? — промовив він тихо.

— А ви розумієте, що дали мені надію? — Віра усміхнулась. — Я давно хотіла піти. Але тепер знаю, заради чого варто залишитись. Серед нас ще є живі.

Богдан кивнув. Це була одна з тих розмов, які запам’ятовуються назавжди. Не тому, що в ній багато слів, а тому, що в ній — правда
---

Ввечері того ж дня він зустрівся з молодими активістами. Зустріч відбувалася у старому приміщенні бібліотеки, що давно перетворилася на імпровізований штаб громадських рухів. Люди різного віку, але з однаковим поглядом — прямим і чесним — сиділи навколо довгого столу.

Тепер це вже не була купка ентузіастів. Це став рух. Вони називали себе по-різному — “Голос вулиць”, “Люди правди”, “Армія совісті”. Але сутність була одна — вони хотіли змін, справжніх, не декларативних.

Один із них, студент-журналіст, піднявся і сказав:
— Ми не маємо зброї. Але ми маємо слово. І камеру. І світло правди. Це сильніше за кулю. Держава не зміниться сама. Але якщо ми не боїмося говорити — вона почне боятися мовчати. І тоді відбудуться зміни.

Інший, колишній військовий, додав:
— Ми бачили війну зовні. Тепер бачимо війну всередині. Ту, що точиться в кабінетах і судах. Але, знай, Богдане, ти не сам. Ми поруч. І ми не дамо їм тебе зламати.

Богдан слухав і відчував, як у грудях знову з’являється те забуте тепло, яке він колись відчував, коли вперше пішов служити — віра, що все це має сенс.

— Це лише початок, — тихо сказав він. — І, можливо, найважчий. Але якщо вже правда вийшла на світло — її не повернути в тінь.
---

Пізніше, тієї ж ночі, він сидів за столом в своїй квартирі. Лампа кидала тепле світло на розкидані документи. Флешка, яку дала Віра, світилася синім вогником у порту комп’ютера. Дані, які відкрилися на екрані, вражали навіть його, людину, яка бачила багато.

Торгівля справами. Продані вироки. Сфабриковані докази, що потім зникали з архівів і з’являлися на чорному ринку. А далі — підписи. Імена. Посади. Люди, яких він бачив на екранах новин, що розповідали про “реформи” й “оновлення системи”.

Богдан відкинувся на спинку стільця. Холодна лють і гіркий сум змішалися всередині. Але страху не було. Лише ясність.

Ворог почав нервувати. Значить — удар був болючим. Значить, усе це не дарма.

За вікном ішов дощ. М’який, осінній. У його ритмі Богдан почув заспокоєння. Сидячи в темряві, він подумав, що навіть у найглибшій тіні завжди є місце для світла. Його світла.

Вперше за довгий час він посміхнувся щиро. Не тому, що стало легше, а тому, що нарешті стало правильно.