Розділ 64. Людина з минулого

Минуло кілька днів після замаху.
Богдан наче повернувся до звичного життя — робота, короткі розмови з журналістами, наради з адвокатами, нескінченні документи. Але під цією видимою буденністю жила напруга.
Тиша навколо була несправжня. Вона відчувалася, як затишшя перед бурею, коли навіть повітря здається важким, а кожен телефонний дзвінок може змінити все.

Йому радили виїхати з міста, хоча б на кілька днів.
Та він відмовився.
— Якщо я поїду, — сказав Марті, — це означатиме, що вони досягли свого.

Але того вечора, коли він залишився в кабінеті сам, телефон знову задзвонив.
Номер — прихований.
Богдан вагався кілька секунд, потім натиснув “прийняти”.

— Якщо ти хочеш знати, хто насправді стоїть за всім цим — приїжджай на старий бетонний завод біля Залізничного мосту. Один.
Голос був спокійний, рівний, але з дивною впевненістю, яку не можна було підробити.
І перед тим, як Богдан встиг щось сказати — зв’язок обірвався.

Він ще хвилину сидів мовчки, вдивляючись у чорний екран телефону.
Серце билося швидше.
Те, що сталося, нагадувало пастку — і водночас спокусу.
Бо за словами незнайомця могло ховатися щось важливе.

Богдан написав коротку записку дружині:
“Не хвилюйся. Все добре. Повернуся пізно.”
І, одягнувши темну куртку, сів за кермо.
---

Примара минулого

Старий бетонний завод стояв осторонь міста — там, де колись гуділи конвеєри, тепер лишилися лише голі стіни й іржаві балки.
Собаки не гавкали, вікна — без скла, лише вітер свистів крізь порожнечу.

Богдан зупинив авто за кілька сотень метрів, заглушив двигун.
І пішов пішки.
Кроки луною відбивалися від бетонних плит.
Один павільйон світився тьмяним жовтим світлом — наче хтось спеціально чекав.

Він зайшов усередину.
На столі — стара лампа, кілька тек із паперами.
І чоловік.
Той, кого Богдан колись вважав мертвим.

— Артем… Артем Головко?
Слова вирвалися самі собою.

— Живий, як бачиш, — відповів той і навіть усміхнувся.
Його волосся посивіло, обличчя — вкрите зморшками, але очі залишились ті самі. Розумні. Насторожені.
Колись вони працювали разом. Двоє молодих слідчих, які вірили, що правда — це не просто слово в законі.

Але десять років тому Артем зник.
Після того, як натрапив на справу, що торкалася верхівки — політиків, силовиків, бізнесменів.
Тоді всі вирішили, що його вбили.
Тіло не знайшли. Але знайшли машину в річці.

— Як ти вижив? — тихо запитав Богдан.

Артем сів на край стола, закурив і видихнув у темряву.
— Мене попередили. Один охоронець, якому я колись допоміг. Сказав: “Їдь, зараз.” І я поїхав. Тієї ж ночі вони прийшли додому — шукали мене. Зникнути було єдиним шансом. Я зробив це. І десять років жив під чужим ім’ям.

— А тепер чому ти тут?

— Бо ти розворушив те саме кубло, з якого я колись вирвався. Тільки тепер воно ще більше, і отрута сильніша. Але я маю докази.
Він дістав із валізи кілька тек.
На кожній — дата, прізвища, копії документів, аудіозаписи.

— Це все — ланцюг. Від перших “чистих” контрактів до політичних рішень, через які зникали люди. Ти вже в центрі цього. І вони не зупиняться, поки не переконаються, що ти мовчиш.

— А ти думаєш, що я мовчатиму? — гірко посміхнувся Богдан.

— Саме тому я тебе й покликав. Ти — останній, кому я довіряю.

Богдан підійшов ближче.
Він дивився на Артема, на його руки, що тремтіли від напруги.
І раптом зрозумів — перед ним не привид минулого, а шанс.
Можливість добити систему, яка стільки років живе на брехні.
---

Свідок, що воскрес

— Чому зараз? — запитав він. — Чому не раніше?

— Бо тепер вони бояться. Замах на тебе — не просто помста. Це паніка. Хтось у верхах зрозумів, що кінець близький. І поки ти живий — правда жива.
Артем поклав на стіл флешку.
— Тут усе. Імена, схеми, документи, навіть внутрішні звіти спецпідрозділів. Але є одна умова.

— Яка?

— Ти робиш це публічно. Без закулісних домовленостей. Без “впливових покровителів”. Інакше — все марно.

Богдан мовчав. Довго.
Потім сказав:
— Добре. Але ми маємо підготувати ґрунт. Якщо виступимо необдумано — нас просто знищать.

— Я знаю, — кивнув Артем. — Тому я не діятиму сам.

Він піднявся. Очі блиснули холодом рішучості.
— Ми зробимо те, чого не зміг я десять років тому. Доведемо, що правда не помирає. Вона просто чекає свого часу.
---

Перед бурею

Коли Богдан вийшов із заводу, вже світало.
Ранковий туман стелився над землею, ховаючи сліди нічної зустрічі.
Він ішов повільно, вдихаючи холодне повітря, і відчував — щось зміниться.

Цей день стане початком.
Він знав, що шлях попереду небезпечний, але в душі запалало те саме відчуття, яке колись підняло його на боротьбу: віра.

Вдома, відкривши ноутбук, він вставив флешку.
На екрані з’явилися перші файли — списки, листування, схеми переказів.
Кожен рядок — удар у серце системи.
Кожне ім’я — привид минулого, який повернувся.

Богдан стиснув кулак.
— Добре, Артеме. Почнемо завтра. Але цього разу — вони не встигнуть сховатися.

І вперше за довгий час він усміхнувся.
Не з радості.
З рішучості.

Бо зрозумів: коли правда повертається — навіть мертві встають, щоб говорити.
---

І десь у глибині душі Богдан відчув — це ще не фінал. Це лише пролог до великого очищення. І якщо доля дала йому шанс дійти до кінця — він не має права спинятися.