Розділ 63. Замах

Місто спало під дощем. Небо затягло важкими хмарами, і вуличні ліхтарі світили тьмяно, немов крізь густу павутину. Повітря було неприродно спокійним — таким, яке завжди приходить перед бурею. Цей спокій лякав більше, ніж грім.

Богдан ішов знайомим маршрутом. Старий парк — його місце роздумів. Алея, де липи схиляли свої гілки, немов слухали землю, і стара бруківка під ногами нагадувала кроки минулих років. Він ішов пішки, без охорони, без авто — не тому, що не міг, а тому, що не довіряв нікому. Навіть водію таксі. Надто багато останнім часом було «випадкових» зустрічей і дивних поглядів.

У кишені — телефон, у голові — тисячі думок. Про нові свідчення Тарасюка, які могли перевернути півкраїни. Про Марту, яка останнім часом мовчала, але в її мовчанні він чув страх. І про те, що будь-який крок зараз може стати останнім.
---

📍За 700 метрів від нього у темному «Мерседесі» сидів чоловік. Обличчя — кам’яне. Пальці впевнено тримали глушник. Радіо мовчало, мотор працював тихо. Йому дали просту інструкцію:
— Не лякати. Прибрати. Без шуму.

Ніякої емоції. Просто робота.
---

Богдан перейшов через місток, що вів до центральної частини парку. Навколо — жодної душі. Лише слабке світло ліхтарів і віддалений шум міста. Йому здалося, що десь у кронах шелеснуло листя. Можливо, вітер. Але вітру не було.

Інстинкти спрацювали миттєво. Ті самі, що рятували колись, коли він ще працював на небезпечних операціях.

Він спинився. Озирнувся. Тиша. Але тиша не завжди означає спокій.

Знову звук. Ледь чутний — немов хтось наступив на гілку.

Богдан відчув, як тіло напружується. Серце б’ється рівно, але швидко. Крок вперед. Ще один. І раптом — постріл.

Короткий. Сухий. Без луни.

Біль не прийшов одразу. Лише гарячий удар у плече й запах пороху, що змішався з вологою. Куля пройшла по дотичній. Куртка розірвана. Плече горить.

Він упав, перекотився за дерево. Витягнув телефон. Подзвонив Марті — гудки. Відповіді немає. Ще один постріл. Цього разу — ближче.

Богдан ковзнув уздовж стовбура, намагаючись визначити напрям. Тінь промайнула між деревами. Він стиснув зуби. Без зброї. Лише камінь у долоні — старий рефлекс.

📍На щастя, за кілька сотень метрів стояла тимчасова будівля охорони — ветеран АТО, який чергував там, почув постріли. Він не став думати — натиснув тривожну кнопку.

Поліція приїхала дивно швидко. Мабуть, Богові так було потрібно. Але нападника вже не було. Лише запах гару, одна гільза і свіжі сліди шин, що вели в темряву.
---

Тиша, яка кричить

— Тебе хотіли вбити, Богдане! — Марта кричала, коли зранку побачила його перев’язане плече. Її руки тремтіли, а очі блищали — не від злості, а від страху.

— Хотіли. Але не вбили, — спокійно відповів він. — А це значить, що помилились.

— Ти не можеш так далі! — вона схопила його за руку. — Вони ж не зупиняться. Наступного разу не промахнуться!

Богдан глянув на неї — у її очах було все: тривога, гнів, любов, безпорадність.

— Якщо я відступлю зараз, — тихо сказав він, — їхній страх перетвориться на вседозволеність. А я цього не допущу.

Марта стиснула його долоню сильніше.
— Я не дам їм тебе забрати. Чуєш? Не дам.

Богдан мовчки кивнув. Йому хотілося повірити. Але він знав: боротьба за правду ніколи не обходиться без ціни.
---

Пряма атака на правду

Наступного дня вони разом з адвокатом подали офіційну заяву про замах.
ЗМІ підхопили новину миттєво:

> «Свідок Тарасюк дає нові імена. На слідчого Богдана скоєно напад. Збіг?»

Інтернет вибухнув. Люди писали коментарі, ділились, створювали петиції з вимогою провести чесне розслідування. Навіть ті, хто колись сумнівався в Богдані, тепер вставали на його бік.

Бо коли куля летить у того, хто бореться — кожен мимоволі питає себе:
«А що, якщо завтра вона полетить в мене?»
---

Увечері до нього прийшов Павло Григорович — колишній начальник охорони, кремезний, із коротким сивим волоссям і поглядом, який бачив смерть не раз. Той самий чоловік, що колись допоміг Мифодію виправитись і знайти нове життя.

— Я все бачив, — сказав він без привітань. — Ти розворушив гадюшник, Богдане. І тепер вони кусатимуться. Пам’ятай: у кожної гадюки є зуб. І отрута.

— І що мені з цим знанням? — тихо запитав Богдан.

— Використай його правильно. — Павло глянув просто в очі. — Ми поставимо тобі охорону. Хлопців, яким я довіряю. Це не поліція. Це наші — ті, хто знає, що таке честь. Вони тебе не зрадять.

Богдан довго мовчав. Він не любив залежати від когось. Але зараз ішлося не лише про нього.

— Гаразд, — нарешті сказав. — Нехай буде.

І вперше за довгий час він відчув полегшення. Не тому, що став під захистом. А тому, що зрозумів: бути «одним проти системи» не означає бути самотнім.

Це означає — нести вогонь. Але не спалювати себе.
---

Крізь полум’я

У ту ніч він не спав. Сни переслідували його — уламками пам’яті. Євген стояв на перехресті і мовчки дивився, як падають кулі. Марта кликала його з темряви. А потім знову — постріл. І крик, що розірвав тишу.

Богдан прокинувся на світанку. За вікном — сірий горизонт і новий день.

Він сів, торкнувся перев’язки й глибоко вдихнув.
Якщо по тобі стріляють — значить, ти йдеш у правильному напрямку.

Він посміхнувся. І встав. Бо знав: війна за правду триває. Але тепер він ішов у ній не сам.