Розділ 61. Несподіваний виклик

Розділ 61. Несподіваний виклик

Дощ того вечора лив, наче небо не витримало ваги власного болю. Вода стікала по вікнах, змішувалась із відблисками нічних фар, і здавалося — саме місто плаче. Богдан сидів у своєму кабінеті, оточений купами паперів. Справи накопичувалися, кожна — окрема рана системи. Він саме закінчував перевірку документів у справі про пограбування ювелірної крамниці — дрібна справа, але щось у ній не давало спокою.

У цей момент задзвонив телефон. Номер — невідомий. Голос — спокійний, глухий, із ледь чутною іронією:

— Живий?

Богдан насторожився.

— Хто це?

— Якщо ти отримав той конверт — то точно живий. А значить, хтось або вчить, або він хоче повернутись, або хтось хоче його здати. Запам’ятай це, Богдане. І будь обережний.

Клац — зв’язок урвався.

Богдан ще хвилину тримав телефон у руці, вдивляючись у темний екран, наче там міг знайти відповідь. Конверт? Який конверт? — подумав він. І в ту ж мить згадав: сьогодні вдень секретарка залишила на столі блідо-жовтий пакет без зворотної адреси. Усередині — старе фото. Він і Євген Тарасюк. Колишній колега. Колись друг. Потім — зрадник. Людина, через яку розсипалася одна з найважливіших операцій.

Тарасюк зник. За офіційною версією — загинув під час перестрілки на кордоні. Але тіло так і не знайшли.

Тепер фото. І дзвінок.

Богдан відчув знайоме тремтіння під шкірою — не страх, а передчуття. Усе повторюється.

Він взявся за пошук. І вже через добу нитка привела його до нової фірми — «Аверіс Груп». На папері — інвестиції, консультації, ріелторські послуги. У дійсності — величезні фінансові потоки, що проходили через офшори, наче річки через темні підземні тунелі.

У структурі компанії він побачив знайомі прізвища: колишні митники, кілька посадовців із міністерства, і — родича Євгена Тарасюка. Пазл почав складатися.

Богдан організував стеження. Кілька днів — спостереження, аналітика, рухи по рахунках, телефонні дзвінки. І ось — підтвердження.
Євген живий.
Повернувся до Києва під вигаданим іменем, змінив зовнішність, але лишився тим самим — хитрим, обережним, з холодним розумом гравця.
---

Богдан не став тиснути через офіційні канали. У цій грі поліція могла лише завадити. Він знав — витік інформації буде моментальний. Тому вирішив діяти сам.

Він зв’язався з людиною, що ще з часів служби у відділі мала зв’язки у «сірих» колах. Через неї передав послання: «Євгене, час говорити. Місце ти обираєш сам. Я прийду без зброї.»

Зустріч призначили на старому заводі, де колись вони разом проводили затримання. Іронічно, але доля любить такі кола.

Коли Богдан зайшов усередину, тиша завмерла між стінами. Із темряви вийшов Євген — старіший, виснажений, але очі залишилися ті самі. Розумні. Хижі.

— Ти змінився, Богдане, — промовив він, киваючи на слідчого. — Але залишився таким самим наполегливим.

— А ти не змінився взагалі. Тільки глибше сховався. Чому повернувся?

Євген тихо засміявся:

— Бо немає де тікати. І я втомився. Але ще більше я боюсь, що мене вб’ють свої. І хоч як не дивно — ти єдиний, кому я ще можу довіряти.

Богдан нахилився вперед:

— Якщо хочеш жити — здавайся. Сьогодні. Інакше я тебе не врятую.

— Якщо я здам себе — впадуть великі імена. Дуже великі, Богдане. Ти навіть не уявляєш, скільки в них влади.

— Тим більше треба почати. Інакше вони знищать тебе, і все, що ти знав, піде в могилу.

Тиша. Десь за вікном вітер зривав шматок бляхи. Євген стиснув кулаки, довго мовчав. Потім сказав:

— Добре. Але в мене одна умова. Захист для моєї сім’ї. Вони не винні.

— Буде.

Він кивнув.
— Тоді домовились.
---

Через два дні Тарасюк сам з’явився у прокуратурі — з адвокатом і кейсом документів. Його поява спричинила фурор. Усе, що він розповів, стало початком серії розслідувань, які зруйнували кілька потужних фінансових і політичних груп.

Він надав записи переговорів, схеми відмивання грошей, контракти, що вели аж до високих кабінетів. Це був вибух. Країна, втомлена від брехні, нарешті побачила, що правда може говорити вголос.

Богдан дивився, як медіа смакують подробиці, як суспільство кипить від обурення, як ті, хто вчора носилися з гаслами, сьогодні ховаються за адвокатами.

А сам він просто сидів на лавці біля старого парку. Поруч шуміли дерева, мокрі від дощу, небо очищувалось.

Він думав не про перемогу. І навіть не про справедливість. Він думав про втрати.
Про тих, хто згорів у цій війні, залишивши по собі тільки імена в справах і запах недопитої кави в кабінеті.

Минуле не відпускає. Але воно не повинно знищувати теперішнє — лише вчити.

Богдан підняв голову. Десь серед хмар пробивалося світло. Маленький промінь серед темряви. І він усміхнувся. Бо навіть у грі, де всі тіні, завжди є хтось, хто тримає сторону світла.