Розділ 60 Ціна довіри

Після гучного викриття змови у власному відділку Богдан став не лише героєм у очах простих людей, а й несподівано — символом правди серед колег, які ще не втратили совість і віру в справжню службу. Дехто уникав його, дехто заздрив, але були й такі, що шукали поруч з ним нового шансу.

Одного вечора, коли Богдан ще сидів за своїм столом, переглядаючи документи, тихо постукали у двері.

— Можна? — зайшов молодий оперативник Ілля. Раніше він не відзначався ініціативністю, але щось у його погляді змінилося.

— Сідай, — кивнув Богдан.

— Є справа. Складна. І... я не певен, з чого почати, але відчуваю, що вона не випадкова. Там не просто крадіжки. Там — щось більше, — почав Ілля з внутрішнім тремтінням.

Богдан мовчки слухав. Потім сказав:

— Добре. Це завжди випробування. І я дам тобі перше. Але пам’ятай — довіра не вічна. Її треба нести обережно, як палаючу свічку крізь вітер.

Вони взялися за справу загадкової серії грабежів, які маскувались під благодійність. Невідомі, одягнені у жилети з логотипами неіснуючого фонду, приїжджали до крамниць з нібито гуманітарною допомогою. Вони щиро усміхались, фотографувались, лишали коробки — часто порожні — а потім раптово повертались уночі чи на наступний день… і магазин порожнів. Товари — зникали. Касові апарати — вимкнені. Камери відеонагляду — затерті.

Заяв кілька, але всі — заплутані. Свідки твердили: «то ж люди від фонду», «у них були посвідчення», «говорили з нами людською мовою».

Схема працювала бездоганно. А головне — залишала жертвами не найслабших, а саме тих, хто хотів допомогти іншим. Це був удар по вірі в добро. І Богдан не міг залишити це без відповіді.

Ілля працював під прямим керівництвом Богдана. Спершу — з обережністю, мов новобранець біля фронтовика. Але з кожним днем ставав впевненішим. Він почав брати ініціативу, іноді — навіть забагато.

Одного разу, під час вечірнього чергування, Ілля отримав повідомлення від невідомого інформатора:

«Знаю, хто стоїть за фондом. Але тільки особиста зустріч. Ніяких копів».

Не порадившись, Ілля поїхав. Умови були чіткі: покинутий ангар на околиці міста. Темно. Вітер гнав пил і сміття. І коли він увійшов — усе стало зрозуміло. Його вже чекали.

Він не встиг і слова сказати, як удар у шию опустив його на бетон. Прив’язали, обшукали, забрали телефон. Погрози були жорстокими, але не хаотичними — це діяли люди, які знали, кого й навіщо залякати. Вони хотіли знати, скільки їм ще залишилось вільно «працювати».

Та Ілля не знав, що саме йому врятує життя. У його рації був вбудований GPS-маячок, який активувався автоматично при втраті зв’язку з центральною станцією. Богдан побачив сигнал. І поїхав одразу. Не чекав підкріплення. Він знав — у цій грі рахунок іде на хвилини.

Зайшов через задній вхід. Глушник. Тихі рухи. Троє чоловіків. Один із них ще встиг обернутись. Але запізно. Богдан діяв різко, рішуче. За п’ять хвилин усе було скінчено. Один із злочинців був знешкоджений, двоє втекли.

Ілля — з переляканим поглядом — сидів, ще не вірячи, що живий.

Вже в кабінеті, за чаєм, вони мовчали. Потім Богдан сказав:

— Ти хотів діяти самостійно? Це добре. Але не ціною чужої гри. Ми не маємо права на помилку, бо за нами правда. А вона — тендітна. Її легко зламати необережним кроком.

Ілля дивився у стіл.

— Я підвів вас. І себе.

— Ти вижив. І зробив висновки. Значить — не підвів. Але другий шанс дається лише один раз, Ілле. Не розтринькай його.

Після цього почалось справжнє розслідування. Завдяки затриманому вдалося вийти на ланцюг фіктивних благодійних структур. Вони існували роками. За ними стояли колишні чиновники, які прекрасно знали, як працює держсистема, кому дзвонити, як приховати сліди. Але головне — вони знали людську довірливість. І маніпулювали нею без жалю.

Справу довели до суду. Гучний процес тривав місяцями. Під тиском доказів і свідчень, навіть найвпливовіші змушені були немовчати. Вироки — реальні. Частину грошей та майна вдалося повернути постраждалим.

Того вечора, коли суддя оголосив вирок, Богдан стояв на вулиці біля будівлі суду, дивлячись, як у небо здіймаються пташині зграї.

Ілля підійшов і спитав:

— Воно того варте, Богдане?

Богдан усміхнувся стримано:

— Завжди є ризик. Але якщо в цьому ризику виростає нова людина, чесна і гідна — значить, воно того вартувало.

Ілля нічого не відповів. Лише вперше з гордістю поправив жетон на грудях. Бо відчув: тепер він не просто частина системи. Тепер він — частина боротьби за світло. І має шанс не змарнувати його.