Розділ 59 Захист репутації

Останні тижні щось було не так. Богдан це відчував інтуїтивно. Інформація, яка мала бути конфіденційною, почала "випливати" у розмовах із журналістами, дивними запитами від адвокатів, а іноді — навіть у кулуарах судових засідань. Його ім’я згадувалося не в тих контекстах. Справи, які він вів місяцями, ставали раптом "сумнівними". Занадто багато збігів, щоб це було випадковістю.

Він мовчав, але спостерігав. Довіряти міг одиницям. І тому звернувся до Лободи — начальника внутрішньої безпеки — з проханням перевірити рухи в системі. Та навіть Лободу він не посвятив у всі свої підозри.

Богдан діяв обережно, майже невидимо. Його метою було не покарати винних одразу — а зрозуміти масштаб. Бо якщо ворог сидить у твоєму домі, не варто бити по стінах — треба витягти його з тіні й змусити зізнатися перед світлом.

Він переглянув доступи до серверів, запити до внутрішньої бази, журнали входу у відділок. Здавалося, ніщо не вибивалося за межі норми — але саме це і насторожувало. Все було… занадто правильно. Занадто чисто. Аж поки він не перевірив систему фізичного доступу до кабінетів.

За останній місяць у його кабінет тричі заходили вночі. Двері не зламувалися. Камери — «випадково» не працювали. Вхід здійснювався за допомогою дубліката ключа. Той, хто це зробив, був не просто знайомий з системою — він почувався у безпеці.

Богдан зробив хід, який запам’ятає назавжди.

Одної ночі, близько другої години, він спеціально залишив машину в іншому районі, вимкнув усі трекери та телефони, зайшов у відділок через пожежний вихід. У коридорах було тихо. Кабінети — затемнені. Він затаївся у технічному приміщенні навпроти свого кабінету, звідки був гарний огляд дверей.

Він чекав.

О 2:47 вхідні двері кабінету клацнули — і відчинились. Хтось тихо зайшов усередину. Через шпарину Богдан побачив знайому фігуру — Максим Кулиняк, слідчий. Молодий, перспективний. Колись Богдан навіть витягнув його з халепи, коли той ледь не провалив справу через службову недбалість.

Тепер Максим нахилився до комп’ютера, увімкнув його, вставив флешку — і почав копіювати файли. Спокійно, впевнено. Ніби діяв уже не вперше.

— Сподівався, що це будеш не ти, — пролунав голос у темряві.

Максим сіпнувся, різко обернувся — і в очах його з’явився панічний жах.

— Богдан Ігорович… Це… Це не те, що ви думаєте…

— А що саме я маю думати, Максиме? — спокійно, але твердим тоном запитав Богдан, виходячи з тіні. — Що ти випадково опинився в моєму кабінеті вночі, випадково ввімкнув мій комп’ютер і випадково вставив флешку?

— Мені… мені наказали. Я не хотів. Вони... вони тримають мене на гачку. Погрожували переведенням. І… інші речі…

— Завжди є вибір, — сказав Богдан, дивлячись прямо в очі. — І тепер ти маєш зробити його ще раз. Або мовчиш — і стаєш частиною бруду. Або говориш — і починаєш відновлювати себе.

Максим опустив очі. Кілька секунд вагався. А потім — зламався. Почав говорити. І з кожним словом Богдан розумів: змова набагато глибша, ніж він думав.

Кілька оперативників із кримінального блоку були задіяні в підривній кампанії проти нього. Вони передавали інформацію адвокатам, фальсифікували деякі дані у справах, які Богдан розслідував. Усе це координував один із заступників обласного начальника поліції. Їхньою метою було дискредитувати Богдана, звільнити його "за перевищення повноважень", а головне — прибрати людину, яка не продавалася і яка не мовчала.

Наступні тижні стали одними з найважчих у його житті. Він разом із Лободою зібрали невелику довірену групу. Їм довелося діяти як у шпигунському фільмі: таємні зустрічі, приховані мікрофони, зашифровані звіти. Докази збирались обережно, бо витік міг зіпсувати все.

І доказів вистачило.

 визначений день до відділку приїхали інспектори з Києва. Вони мали з собою ордери, записи, накази. Під вартою опинились троє слідчих, двоє адвокатів і сам заступник управління. Кілька інших втекли.

Богдан стояв у коридорі, коли їх виводили. Один із них — Мартиненко, колишній колега — глянув на нього з ненавистю.

— Ти думаєш, переміг? Система все одно тебе зжере…

Богдан відповів тихо:

— Якщо система зжирає правду — тоді це не система, а ракова пухлина. А її треба лікувати. Або вирізати.

І хоч юридично перемога була на його боці, емоційно це давалося важко. Відчуття, що ті, кого він вважав побратимами, зрадили — ранило глибоко. Але найважливіше — він вистояв.

Пізніше, сидячи на лавці біля відділку, він дивився на ранкове небо.

— Не важливо, скільки разів тебе зрадять, — подумав. — Важливо, щоб ти сам не зрадив себе.

Бо допоки в серці горить світло — темрява не переможе.