Розділ 57 Небезпечний крок.

Телефонний дзвінок пролунав пізно ввечері, коли Богдан вже збирався додому. На екрані — знайоме ім’я, яке він не бачив роками.
— Андрію? — здивувався він, піднімаючи слухавку.

На тому кінці лінії — глибокий, трохи захриплий голос:
— Так, це я. Мені треба з тобою поговорити. Особисто.

Вони зустрілися в парку, де колись святкували свої перші перемоги ще молодими оперативниками. Тоді все здавалося простим: є закон, є правда — і цього достатньо. Але тепер Андрій виглядав інакше. Сивина в скронях, очі — втомлені, але не байдужі.

— Я більше не можу так жити, — почав він, навіть не вітаючись. — Усе, що ми колись прикривали, усе, про що мовчали, — воно росте, як пухлина. З’їдає все. Я думав, що система виправиться сама, але вона лише глибше загрузла в брехні.

Богдан мовчав. Він бачив, що Андрій говорить щиро.

— Я маю документи, — продовжив той. — Докази крадіжок, відкатів, фальсифікацій у лікарнях. Але мені потрібен хтось із середини поліції. Хтось, кому ще можна довіряти. Ти — один із небагатьох.

— І що ти від мене хочеш? — спокійно спитав Богдан.

— Допомоги. Не для мене. Для людей. Я дам юридичний захист і підтримку, але без тебе ми нічого не зрушимо.

Богдан довго дивився на старого друга. Він розумів: якщо погодиться — дорога назад закрита. Це вже не чергова справа, не звичайна корупційна схема. Це — удар по самій системі, у якій кожен рівень покриває інший.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я з тобою.
---

Перший крок — перевірка однієї з обласних лікарень. На паперах все було ідеально: фінансування, звіти, підписи, акти перевірок. Але коли Богдан почав спілкуватися з працівниками, пазл почав розсипатися.

Одна медсестра, яка довго вагалася, нарешті прошепотіла:
— У нас нові препарати мали надійти для онкохворих дітей. Але щойно вони приходять — одразу кудись “зникають”. Замість них дають старі, які давно списали.

Богдан попросив показати склад. Ключі знайшли не одразу — комірник “захворів”, заступниця “нічого не знала”. Та коли двері нарешті відчинили, запах пилу й хімії змішався зі смородом старої фарми. На полицях — упаковки з простроченим терміном, списані препарати. А за перегородкою — інше приміщення, замкнене на старий навісний замок.

— Відкрийте, — наказав Богдан.

Фармацевтка затремтіла.
— Не можна… Там нічого немає…

Замок зрізали. І побачили — нові ліки, запечатані коробки, етикетки міжнародних виробників. На кожній — печатка “Утилізовано”. Препарати, які мали рятувати дітей, зберігали тут, щоб потім продати за готівку через приватні аптеки.

Богдан подивився на фармацевтку.
— Хто за цим стоїть?

— Я… не можу сказати… вони… вони погрожували мені, дітям…

Він нахилився до неї ближче.
— Якщо ти промовчиш, завтра хтось помре. Ти ж знаєш, що це не просто папери — це чиєсь життя.

Жінка розридалася й назвала ім’я.

Це був головний постачальник області — впливовий бізнесмен, наближений до однієї з політичних партій. Його компанія вигравала всі тендери на закупівлю ліків. Але частину коштів повертали “наверх”, а реальні препарати перепродували в тінь.

Богдан передав інформацію Андрію. Почалася робота, що межувала з війною.
Потрібно було зібрати докази так, щоб кожен крок витримав суд. Андрій підключив адвокатів, журналістів, кількох нардепів, які ще не були “куплені”.

Обшуки тривали тиждень. Усе більше доказів з’являлося — звіти, чорні бухгалтерії, перекази на офшори. Врешті, вони отримали відео, як водії вантажівок із “утилізованими” препаратами завозять ті ж самі ліки в приватну аптеку на околиці.

Коли історія вийшла на телебачення, країна вибухнула. Під лікарнями з’явилися натовпи батьків, волонтерів, студентів. Люди вимагали покарання.

— Це вже не просто корупція, — сказав Андрій. — Це вбивство. І кожен, хто мовчить, — співучасник.

Богдан мовчки кивнув. Він бачив, як злякано метушилися чиновники, як політики намагалися відхреститися, переводячи стрілки. Але громадський тиск був надто сильним.

Кількох фігурантів справи затримали. Головного постачальника — теж. Його зв’язки не допомогли. Під час допиту він лише кинув у бік Богдана:
— Ти не розумієш, із ким зв’язався. Ти зруйнував схему, яку будували роками.

— Якщо її будували на смертях дітей — хай руйнується, — відповів Богдан.
---

Минуло кілька днів. Лікарні отримали нові поставки. Батьки вперше за довгий час побачили, що їхніх дітей лікують справжніми препаратами. Волонтери передавали Богдану подяки, писали листи, телефонували.

Андрій прийшов до нього в кабінет.
— Ти справді хочеш тягнути це далі? — тихо спитав він. — Ми зачепили занадто глибоко. Тепер вони не зупиняться.

Богдан довго дивився у вікно, де сутінки повільно поглинали місто.
— Не хочу. Але мушу. Бо хтось повинен.

Андрій усміхнувся сумно, але щиро.
— Ну що ж… тоді я з тобою.

Вони потисли руки. І в ту мить Богдан відчув: це — початок нового етапу. Небезпечного, важкого, але необхідного.

Тепер він мав союзника.
І головне — мав довіру людей, яку не купиш і не вкрадеш.

Бо навіть у темряві система боїться тих, хто не боїться світла.
А Богдан саме таким і став.