Розділ 56. Запах старої справи

Кабінет Богдана потопав у напівтемряві. Лише настільна лампа кидала вузький промінь світла на стіл, де лежала стара, пожовкла від часу папка. На її обкладинці ледь читався номер справи, стертий пальцями десятків слідчих. За вікном шумів дощ — такий самий, як того вечора, коли колись усе почалося.

Було вже далеко за одинадцяту, у відділі не залишилося нікого, лише охоронець десь унизу гупав дверима. Богдан не поспішав додому. Його щось тримало — щось у цій справі смеріло неправдою. Тим різким, важким запахом старої несправедливості, який не вивітрюється навіть через роки.

Папку йому передав сивий чоловік — колишній слідчий, який недавно пішов у відставку. Приніс особисто, з тією повільністю, якою рухаються люди, що знають вагу кожного слова.

— Богдане, — сказав він тоді. — Цю справу закрили не тому, що не було злочину. А тому, що винного покрили ті, хто сидить високо. Мені вже нічого втрачати, але ти ще можеш це змінити.

Богдан переглянув документи. Справу було заведено ще десять років тому: зникнення студентки філософського факультету, 20 років, прізвище — Марта Коваль.

Офіційна версія — “самовільний виїзд за кордон або втеча від домашніх проблем”. У матеріалах — жодних ознак боротьби, телефон вимкнений, особисті речі залишені вдома. “Типова втеча”. Але щось не сходилося.

Богдан почав уважно перечитувати кожен рядок, кожну довідку, наче шукаючи не слова, а підтекст. І натрапив на деталь, яку колись, мабуть, навмисне “пропустили”: у розділі про зв’язки та коло спілкування було зазначено, що дівчина зустрічалася із сином одного дуже впливового депутата. Саме після сварки з ним вона й зникла.
---

Наступного дня Богдан поїхав до університету. Старі викладачі ледве пригадували Марту, але одна з них — літня професорка філософії — раптом зітхнула:

— Гарна була дівчина. Принципова. Занадто, як для цього світу. Вона тоді зібрала якісь папери, казала, що хоче викрити одного “сучого сина”. Вибач, але саме так вона й сказала.

Богдан насторожився.

— Ви знаєте, кого саме вона мала на увазі?

— Ну, ходили чутки, що вона зустрічалась із сином депутата Лободи. Того самого, що потім став головою комітету з антикорупційної політики. І що в нього були... скажімо, темні справи.

Із кожним словом професорки Богдан відчував, як ланцюг знову замикається.
---

Далі — зустріч із подругою зниклої. Тепер вона працювала вчителькою, мала двох дітей, але коли почула ім’я Марти — очі її наповнилися слізьми.

— Вона казала, що зробить усе правильно, — шепотіла дівчина. — Що більше не може мовчати. Вона знала, що він розповсюджує наркотики в університеті, а його батько все прикриває. Збирала докази. Я просила її не лізти — але вона не могла інакше.

— А потім?

— Потім вона подзвонила мені вночі. Казала, що має важливу розмову з ним — після неї все стане ясно. І зникла. Телефон — мовчить. Батьки обдзвонили всі лікарні, поліцію... а потім справу просто закрили.
---

Богдан повернувся до відділу і занурився у старі записи. Довгі ночі він провів за прослуховуванням архівних аудіо, які залишились у базі, хоч і мали бути давно знищені. І ось — натрапив на те, що змінило все.

На записі — голос тодішнього депутата Лободи. Чіткий, владний, без тіні емоцій:

— Замни все. Нема тіла — нема злочину. Зроби з цього побутову драму. Вона втекла. Я не хочу, щоб моє прізвище було в новинах.

І другий голос — тодішній слідчий:

— Розумію, пане депутате. Зробимо.

Ці кілька речень вартували більше, ніж усі томи справи. Богдан зняв навушники, відкинувся на спинку крісла. Йому вперше за довгий час стало по-справжньому холодно, в сенсі того, якою може бути підлість.
---

Він звернувся до прокуратури. Довірився лише одному чоловікові — чесному прокурору, який уже не раз ризикував кар’єрою заради правди. Разом вони підготували запит на офіційне відновлення справи.

Та як тільки про це стало відомо, почався тиск. Дзвінки, натяки, “дружні” поради.

— Богдане, не чіпай цю справу, — говорив йому знайомий із міністерства. — Вона смердить. І смердить дуже високо.

— Знаю, — відповів він. — Саме тому її треба відкрити.
---

Слідство відновили. Нові експертизи, нові свідки. І тоді почали з’являтися ниточки. Один із працівників моргу зізнався: десять років тому він прийняв тіло молодої жінки, схожої на зниклу студентку. Але тоді йому наказали не реєструвати офіційно, а оформити як “невідому”.

За координатами старих звітів Богдан із криміналістами вирушили до іншої області, де колись захоронювали безіменних. І там, серед старих хрестів без імен, вони знайшли її.

Експертиза підтвердила — це була Марта Коваль.

Земля, якою її засипали, не змогла приховати правду, а навпаки проголосила її.
---

Докази проти Лободи-молодшого були незаперечні. Але спроби “зам’яти” тривали до останнього. Один із адвокатів пропонував Богдану гроші, інший — переведення на “спокійнішу” посаду.

Відповідь була короткою:

— Я не продаю і не купляю совість, особливо, коли це стосується померлих.

Коли справа потрапила в медіа, суспільство вибухнуло. Історію підхопили журналісти, люди виходили на вулиці з портретами Марти. Відставний слідчий, що колись приніс справу, дав свідчення.

Сина депутата заарештували. Під тиском доказів він зізнався: сварка справді сталася, він штовхнув її, вона вдарилася головою об камінь. Він злякався, подзвонив батькові — а той вже “вирішив питання”.

Депутат Лобода, довідавшись про арешт, спакував валізи й утік за кордон. Але світ тісний — і навіть там його знайшла ганьба.
---

Богдан стояв на цвинтарі, де тепер стояв новий хрест із іменем “Марта Коваль”. Поруч — її батьки, тихі, виснажені, але з поглядом, у якому вперше за десять років з’явився спокій.

— Ви зробили те, у що ми вже не вірили, — сказав батько, потискаючи Богданові руку.

— Ні, — відповів він. — Це зробила Божа правда.Вона і надалі не буде мовчати, якщо справа справедлива.