Розділ 55. Право говорити правду.

Після гучної справи з врятованим активістом Богдан став не просто відомим — його ім’я почали вимовляти пошепки навіть ті, хто раніше уникав правди, як вогню. Люди приходили до нього не лише зі скаргами, а й із останньою надією. Хтось приносив документи, хтось — фотографії, а дехто — просто свої історії. В кожній історії — біль, зрада, несправедливість. І часто Богдан чув одне й те саме:

— Ви — останній, кому ще можна довіряти.

Ці слова наче гріли, але водночас тиснули на серце. Він розумів: будь-яка його помилка може розбити цю віру. А в країні, де правда давно перетворилась на товар, її захисники були приречені — якщо не на смерть, то на постійне полювання за ними.

Одного ранку в його кабінеті з’явилася жінка. Струнка, з коротким темним волоссям, з очима, в яких було щось водночас спокійне й небезпечне.

— Мене звати Галина, — представилась вона. — Я журналістка.

— Знаю, — відповів Богдан. — Читав ваші матеріали. Сміливі речі пишете.

Вона усміхнулася, але в її усмішці не було радості.

— Мене цікавить справа, яка може стати гучнішою, ніж усе, чим ви займалися досі. Але самій мені не впоратись.

— Слухаю вас.

Галина розклала на столі кілька папок, фотографії, копії медичних документів.

— У місцевій лікарні за останні три місяці померло більше двадцяти важкохворих людей. Формально — “відмова родичів від лікування ”. Але родичі клянуться, що нічого не підписували. Підписи — підроблені. Я перевірила кілька — навіть почерк інший.

Богдан мовчки перегортав аркуші. У кожному з них було життя, яке хтось обірвав не кулею, не ножем, а просто байдужістю і жадібністю.

— І що ви думаєте з цього приводу? — спитав він.

— Думаю, це вбивства. Під виглядом відмови від лікування. Хворих переводять у “палати спостереження”, де їх фактично залишають помирати без допомоги. Потім тіло швидко передають у похоронну компанію. І головний лікар має з цього свій відсоток.

— У вас є докази?

— Деякі, — вона видихнула. — Але не всі. Я знаю, що ви зможете допомогти дістати решту. Ви маєте зв’язки, довіру людей…

Богдан кивнув. Він бачив перед собою не просто журналістку, а людину, що стоїть на межі страху й рішучості. Такі люди або творять історію, або зникають у ній. Він побачив в ній споріднену душу.щ
---

Вони працювали майже місяць. Галина збирала свідчення, Богдан — докази. Вони ходили по домах родичів, слухали плач матерів і дружин, що втратили своїх близьких. Дехто з них уже не сподівався на справедливість.

— Нам сказали, що він сам відмовився від лікування, — розповідала одна жінка, тримаючи в руках фотографію сина. — Але мій хлопчик не міг навіть підпису поставити — рука не рухалася!

Інша додала:

— Лікар сказав, що операція марна. А тепер я дізнаюсь, що він навіть не намагався її провести…

Усі ці голоси зливались у хор болю. Богдан відчував, як із кожною розповіддю в ньому зростає злість — не сліпа, а тверда, холодна, як криця.

Вони перевірили документи — кілька підписів виявилися явно підробленими. Богдан привів експерта з криміналістики, який підтвердив: підписи виконані іншою рукою. Далі — більше. Знайшли договір між лікарнею та приватною похоронною компанією, у якому йшлося про “пріоритетне обслуговування”. Компанія отримувала гроші за кожного померлого, а головний лікар — свій відсоток “за оперативність”.

— Це фабрика смерті, — прошепотіла Галина, коли вони сиділи над документами. — І все — під прикриттям медицини.

Богдан подивився на неї:

— Ми повинні це оприлюднити.

— Якщо я це зроблю, — тихо сказала вона, — мене знищать.

— Якщо не зробите — знищать інших.

Вона довго мовчала. Потім стиснула губи:

— Добре. Разом 
---

Перший матеріал вони виклали в інтернет. Назвали його просто: “Хто вирішує, кому жити”.

Стаття розлетілася мережею за кілька годин. У коментарях — шок, гнів, сльози. Хтось писав “Дякуємо, що сказали правду”. Хтось — “Їх треба судити”. А хтось — “Вам кінець”.

Телебачення спочатку мовчало. А потім один із незалежних каналів погодився взяти інтерв’ю з Галиною й Богданом. Прямий ефір. Під час трансляції вони назвали імена, показали документи, фото, договори.

— Це не журналістика, — сказала Галина в ефірі. — Це право говорити правду. І ми ним скористалися.

Наступного дня країна прокинулася іншою.

До лікарні прийшли слідчі, потім — прокуратура. Головного лікаря зняли з посади, відкрили кримінальну справу. У місті люди збиралися біля лікарні, приносили свічки, читали імена померлих.

А вночі Богдан отримав дзвінок. Невідомий голос промовив спокійно, без емоцій:

— Припиніть. Інакше ви будете наступним “пацієнтом”.

Він не відповів. Просто вимкнув телефон. Але знав: тепер за ним стежать.

Галина теж отримала повідомлення — з анонімного акаунта: “Мовчи, якщо хочеш жити”. Вона показала його Богдану.

— Страшно? — спитав він.

— Так, — чесно відповіла. — Але я більше боюся мовчати.

---

Через тиждень, коли справа набула розголосу по всій країні, до редакції прийшли десятки листів. Хтось дякував, хтось розповідав про подібні випадки в інших містах. Люди нарешті почали говорити. І це було головне.

Одного вечора Галина прийшла до Богдана. Вона виглядала виснаженою, але в її очах світився спокій.

— Ми встигли, — сказала вона, сідаючи навпроти.

Богдан усміхнувся, наливаючи каву.

— Ми просто зробили те, що мусили.

Вона подивилась у вікно, де темрява міста прорізалася блиском ліхтарів.

— Знаєте, — прошепотіла, — я колись думала, що правда — це просто інформація. А тепер бачу — це життя, якщо не мовчати І смерть, якщо мовчати.

— Правда — це сила, — відповів Богдан. — Її не можна вбити. Вона проростає там, де її намагаються поховати. І що більше землі на неї насипають — то сильніше вона проросте.

Він підняв очі й додав тихо, майже шепотом:

— Головне — не боятися бути її голосом. Бо мовчання — це теж злочин.