Розділ 49. Під прицілом системи

Слава, якої Богдан ніколи не шукав, прийшла до нього сама.
Після двох гучних справ — забудовника й наркосиндикату — його ім’я почали вимовляти з повагою не тільки серед колег, а й серед звичайних людей. На вулиці зупиняли, дякували, у новинах називали «останнім чесним капітаном». Журналісти брали інтерв’ю, блогери знімали відео, навіть школярі писали твори про нього.

Та чим голосніше його хвалили люди, тим темнішими ставали обличчя у високих кабінетах.
Ті, хто звик тягнути нитки з-за куліс, бачили в ньому загрозу. Не через його посаду, а через приклад, який він подавав. Адже одна людина, що не боїться, здатна розбудити десятки інших.

— Цей Богдан заскочив занадто високо, — шепотіли у кулуарах. — Якщо не зупинити зараз, завтра почнуть копати під нас усіх.

Почалося з дрібниць. Його відрядження скасували без пояснення. Потім «випадково» зникли кілька важливих документів із архіву, де зберігалися копії доказів у справі забудовника. Пізніше він дізнався, що в центральному управлінні хтось знову відкрив внутрішнє розслідування проти нього. Формальний привід — «перевищення повноважень» під час затримання колишнього капітана, який, як з’ясувалося, мав зв’язки в СБУ.

Богдан з’явився на допит спокійно.
У кімнаті — двоє чоловіків у цивільному, третій — офіцер департаменту внутрішньої безпеки. На столі — тексти рапортів і диктофон.

— Капітане Богдан, — холодно почав старший слідчий, — нам повідомили, що під час операції могли бути порушення. Нібито було застосовано силу, моральний тиск, прихована фіксація розмов без ордера…

Богдан дивився просто в очі:
— Усі дії задокументовані. Є санкції, є відео, є свідки. Якщо хтось вважає це «перевищенням», нехай спитає про це у матерів тих, хто загинув від їхніх наркотиків.

Йому не відповіли. Лише записали кожне слово. Він розумів — це не допит, це попередження. Система давала знати, що бачить і чекає, коли він оступиться.

Повернувшись у відділок, Богдан зібрав свою нову команду. Частина колег тепер уникала його — мовчки, без конфлікту, але виразно. Хтось не хотів ризикувати, хтось боявся за посаду. Проте залишилися ті, хто не зрадив. Серед них — Ігор, молодий слідчий, якого колись хотіли вигнати за «надмірну принциповість».

— Знаєте, капітане, — сказав Ігор, коли залишилися самі, — найважче не затримати злочинця. Найважче не здатися, коли система тебе сама душить.

Богдан поклав йому руку на плече:
— Тому ми й тримаємось. Бо якщо не ми, то хто?

---

Нові справи сипалися, як з відра, але не всі були випадковими. Декотрі виглядали як пастки — тонко підкинуті документи, невідповідності у підписах, «помилки» у датах. Хтось явно стежив, намагаючись знайти зачіпку.

Та коли до нього прийшли лікарі з міської лікарні, він зрозумів, що справжнє випробування ще попереду.

— Капітане, допоможіть, — говорила головна медсестра. — Нам нав’язують фірму-прокладку для закупівлі обладнання. Триразові накрутки, фальшиві документи. А якщо відмовимось — нас просто звільнять.

Богдан перевірив дані. Фірма велася на підставних осіб, за нею стояв радник міського голови. У схемі — відкат у десятки мільйонів гривень. І головне: нитка вела до столиці, де проєкт курирував один із чиновників МОЗ.

— Якщо ви це розкриєте, — сказав Ігор, — вони прийдуть уночі. Не арештовувати — залякувати.

— Ми вже не спимо, — спокійно відповів Богдан.

Він діяв обережно. Спершу — журналістське розслідування. Потім — офіційна заява до прокуратури з відкритим підписом. Потім — відеозвернення від лікарів, пацієнтів, і навіть кількох депутатів місцевої ради, які наважились виступити.

Скандал вибухнув миттєво. У ЗМІ з’явилися матеріали з цифрами, записами, свідченнями. На тлі розголосу навіть центральна влада змушена була реагувати — «тимчасове відсторонення посадових осіб до завершення перевірки».

Але Богдан знав: справжня буря ще попереду.

Одного вечора, повертаючись додому, він помітив чорний седан без номерів, що стояв біля його під’їзду. У дзеркалі заднього виду — ті ж самі фари слідували за ним три вулиці.
Коли він вийшов з машини, поруч на лавці лежав зім’ятий конверт. Усередині — фотографія його родини. Без підписів, без тексту.

І тоді він зрозумів: тепер під прицілом не лише він.

Наступного дня він перевіз дружину та дитину до друзів у інше місто.
На роботі нічого не сказав — лише глибше занурився в справу. Бо зупинитись означало визнати поразку.
---

За тиждень його викликали до обласного управління.
В кабінеті сиділи троє: прокурор, представник департаменту, і якийсь чоловік у цивільному, який навіть не представився.

— Ви розумієте, капітане, що піднімаєте руку на сильних світу цього? — сказав прокурор. — Ви ж не безсмертний. І якщо впадете — ніхто не підтримає.

Богдан посміхнувся куточком губ:
— Я не впаду. Бо за мною — правда. А ще Бог. І люди, які вірять, що не все втрачено.

Він підвівся і вийшов. У коридорі його чекав Ігор, тримаючи теку з документами.
— Готові? — запитав він.
— Завжди, — відповів Богдан. — Система знову націлилась. Але цього разу — ми не ціль. Ми — дзеркало, у якому вона побачить себе.

І вперше за довгий час Богдан відчув не страх, а дивне, глибоке спокійне тепло всередині.
Ніби хтось невидимий стояв поруч і тихо говорив:
«Йди. Я з тобою.