Розділ 45. Зневіра і Надія

Капітан Богдан вже кілька місяців як повернувся до лав поліції. Не через кар’єру, не через бажання знову носити погони — він просто не міг інакше. Його совість не дозволяла стояти осторонь, коли все, в що він колись вірив, розсипалося на очах.

Колись поліція для нього була символом захисту — місцем, де честь мала вагу, де слово офіцера важило більше за будь-який документ. Тепер — залишки того світу. Коридори управління наповнені втомою, байдужістю, цинізмом. Всі кудись поспішають, заповнюють рапорти, роблять вигляд, що служать закону, але в очах — порожнеча.

Богдан бачив: система тріщить. Не від зовнішнього ворога, не від злочинців, — від внутрішньої байдужості. Вона не впала тільки тому, що кілька людей — чесних, виснажених, але непохитних — ще тримали її на своїх плечах. І Богдан вирішив стати поруч із ними. Бо якщо впадуть вони — впаде все. Але це неможливо, Бог не дозволить.
---

Зниклий хлопець

Першою його справою після повернення стала заява про зникнення шістнадцятирічного підлітка — сина вдови, якій він колись допоміг. Хлопець на ім’я Ілля пішов до школи і не повернувся. Проста історія, як сказали б у відділку. Надто звична.

Мати приходила тричі. Плакала, благала, писала заяви, але кожного разу отримувала суху відповідь:
— Мабуть, втік. Всі зараз втікають.

Богдан почув про це випадково — жінка прийшла в чергову частину саме тоді, коли він був поруч. Побачивши її заплакані очі, він одразу згадав: колись вона стояла перед ним так само, просила допомоги, коли в неї намагалися відібрати житло. Тоді він втрутився — і врятував її.

Тепер її біль був новим випробуванням.

— Скільки часу минуло? — спитав Богдан.
— Три дні. Але я відчуваю — з ним щось не так… — її голос тремтів. — Він не втік би. Він завжди казав: «Мамо, я тебе ніколи не залишу».

Богдан подивився на неї довго, мовчки. У його душі ворухнулося щось глибоке — те, що колись рухало ним, коли він був молодим і вірив, що може змінити світ.
---

Повернення у відділок

— Хто вів справу? — запитав він чергового оперативника.

— Я, — підняв руку молодий, змучений хлопець із червоними очима. — Але, капітане, чесно, я не бачу сенсу. Нема зачіпок. Камери мовчать, телефон не активний, друзі нічого толком не кажуть.

— Ви хоч розумієте, що він міг потрапити в біду? — голос Богдана лунав твердо, але без злості.

Слідчий важко зітхнув:
— А ви розумієте, що в мене двадцять таких справ на день? Я не виправдовуюсь, просто кажу, як є.

Богдан подивився йому просто в очі. Там не було байдужості — лише відчай. Людина, що втомилася боротись із вітряками.

— Знаю, — сказав він спокійно. — Але цей хлопець — не черговий запис в журналі. Це перевірка нас всіх.-

--

Перші нитки

Він узяв справу особисто. Почав із простого — обійшов двір, поговорив із сусідами. Дехто бачив хлопця того ранку біля школи, інші — біля старого складу на околиці. Туди Богдан і рушив.

Склад давно стояв зачиненим, але сліди біля дверей були свіжі. Усередині — запах бензину, недопалки, пляшки, залишки старих коробок. І на стіні — подряпане ім’я: «Ілля».

Богдан зробив фото, викликав експертів.

Вже через добу з’ясувалося: підлітка втягнули в кур’єрську мережу наркоторгівців. Його заманили легкими грошима — «передай пакет», «зроби послугу», — а коли він намагався вийти, пригрозили матері. З того дня він зник.
---

Маленька команда

Богдан зібрав тих, кому довіряв. Колишній дільничний Степан — старий, але досвідчений, який умів знайти будь-кого. Слідча Оксана — розумна, різка, але чесна до кісток. І психологиня Ірина — добра жінка, яка вміла говорити з дітьми, навіть тими, хто мовчав від страху.

Вони працювали без розголосу. Кожен розумів: витік інформації — і все пропало. У поліції залишилось занадто багато «вух», що служили не правді, а кишені.

Дні минали у безсонних пошуках, перехопленнях дзвінків, зустрічах у підворіттях. Богдан відчував, як старе ремесло повертається — інтуїція, холодна логіка, відчуття небезпеки. І нарешті — результат: Іллю тримали в покинутому гаражі за містом.
---

Повернення

Операція тривала лічені хвилини. Без пострілів, без криків. Двоє охоронців були спіймані на місці, третій утік, але його взяли наступного дня.

Хлопець сидів у кутку, худий, блідий, але живий. Коли побачив Богдана, впізнав його. Очі, в яких уже згасало світло, знову засяяли.

— Я… я думав, ви не прийдете, — прошепотів він.

— Ми не залишаємо своїх, — відповів Богдан. — Пора додому.

Він сам відвіз хлопця до матері. Коли та побачила сина — впала на коліна, не стримуючи сліз.

— Господи… я вже думала, що його немає серед живих! — вона стискала руки Богдана. — Ви — ангел, що спустився з неба!

— Ні, — усміхнувся він сумно. — Просто людина, яка не забула, що таке обов’язок. Бог дав нам силу, але що з нею робити — ми вирішуємо самі.
---

Суд і віра

Злочинців затримали, справу передали до суду. Жодної телекамери, жодного піару. Для системи — це була звичайна операція. Для Богдана — доказ, що чесність ще має силу.

Кілька тижнів потому він отримав листа. Простий аркуш, написаний дитячою рукою:

> «Дякую, що не здався. Мені казали, що поліція — це зло. Але ви показали, що є і добро. Я не знаю, ким хочу бути, але знаю, що хочу бути чесним. Як ви».

Богдан перечитував ці рядки знову і знову. У його серці ворушилася стара, майже забута віра — в людей, в Бога, в сенс служіння.

Зневіра все ще жила навколо, в стінах, в звітах, в холодних обличчях керівників. Але тепер у нього знову була Надія. І вона варта того, щоб боротися далі.