Розділ 44 «Світло серед ночі»

Увечері, після довгого і виснажливого дня, Богдан вирушив у район, де ще зранку вулиці були заповнені втомленими людьми, які вже давно втратили віру в справедливість. Тут, біля старого закинутого кінотеатру, волонтери щовечора роздавали гарячу їжу тим, кого місто давно перестало бачити — безпритульним, покинутим, скаліченим не лише тілом, а й душею.

Богдан не був тут майже рік. Колись він сам стояв тут — не за їжею, а щоб зрозуміти, як далеко може впасти людська гідність, коли її забирають шматками — разом із домом, роботою, вірою. Але сьогодні він прийшов не по спогади. Він прийшов, бо щось тягнуло його сюди. Інтуїція, досвід, чи, може, Бог.

І саме тут, у натовпі зігрітих пластмасовими тарілками з кашею й супом, він побачив знайоме обличчя — посіріле, втомлене, але живе. Сергій. Колишній слідчий, чесний до кісток. Колись вони перетинались — не як друзі, але як люди, які ще пам’ятали, що таке правда.

Сергій стояв трохи осторонь, мовчки курив дешеву цигарку, наче кожна затяжка допомагала триматись на цьому світі.

— Сергію… — обережно мовив Богдан.

Сергій повернувся. Його очі були червоні від втоми, а обличчя обпалене холодом і роками, які пройшли надто швидко. Але в очах ще жевріло те світло — слабке, але справжнє. Світло тих, хто не зрадив себе.

— Ти не знаєш, як воно — втратити все заради совісті, — сказав Сергій, не вітаючись.

Богдан не одразу відповів. Він глянув у бік волонтерів, що розливали суп, і потім знову — на Сергія.

— Знаю. Але й знаю, як це — не зрадити себе. Це коштує всього… але лишає душу живою.

Мовчання між ними було важчим за слова. Вони обоє знали, що таке — стояти на краю. І не впасти. Не зламатися.

— Є справа, — тихо сказав Богдан. — Ще кілька років тому викрали дитину. Слід веде до родини, яка по вуха в криміналі. Поліція мовчить. Адвокати наші щось розкопали… Але потрібен той, хто знає, як копати глибше. І не боїться бруду.

Сергій мовчки дивився на нього. Пальці тремтіли від холоду — чи, може, від згадок про те, як колись і він шукав справедливість.

— І ти хочеш, щоб я повернувся… Туди? — він показав рукою в бік темної частини міста, наче там жила система.

— Ні, — відповів Богдан. — Я хочу, щоб ти повернувся до себе.

Сергій довго дивився на нього. Потім викинув недопалок, розчавив його чоботом, і лише тоді сказав:

— Коли починаємо?

Наступного дня Богдан почав збирати команду. Все ще неофіційно. Без печаток, посад і мундирів. Але це вже був рух. Живий, динамічний, справжній. Люди, які втомились мовчати, втомились боятись — починали діяти.

Він зібрав: старого журналіста, який колись розслідував корупцію і ледь не зник безвісти. Програміста, що мав доступ до баз даних і ненавидів усе, що пахло маніпуляціями владою. Дівчину-юристку, яка втратила брата через поліцейське свавілля.

Це були люди, які ще пам’ятали, що означає честь. І якою ціною вона дістається.

Разом вони почали розкручувати справу. Докази, документи, свідки, фотографії. Те, що поліція і прокуратура «випадково» не побачили, вони виявляли один за одним. Але головне — вони повернули Сергію те, що він давно втратив. Віру. Не в державу. Не в систему. А в те, що навіть маленька група може змінити хід речей.

І місто почало шепотіти. Не всі, звісно. Але були ті, хто слухав. Були ті, хто приносив анонімні записки, пакети з флешками, фотографії. Правда почала прориватися крізь темряву, як світанок крізь туман.

Бо навіть у найтемнішу ніч… є ті, хто носить у собі світло. І навіть коли їх меншість — вони здатні пробудити місто. Повернути пам’ять. Розбудити совість.

І цього разу, здається, світло почало перемагати.