Розділ 39 Тіні минулого

Після гучної справи, яка неначе розірвала стіни управління і вивела на світ брудну правду про торгівлю дітьми, Богдан став небажаним. Його не могли відкрито звільнити — занадто багато очей дивилися. Але система мала свої витончені способи мститися. Премії — зникли. Доручення — принизливо дрібні, часто безсенсовні. Нові справи обходили його стороною. У службовому кабінеті все частіше запановувала тиша, яку іноді розрізав зловтішний сміх колег у коридорі.

Богдан мовчав. Він вже бачив і гірше. Та головне — відчував: це лише хвиля, що має пройти. У нього був дар — бачити в очах людей їхню правду. І в очах тих, хто зараз намагався його принизити, він бачив страх. Страх перед тим, що він не зламався.

Одного вечора, коли місто вже сповзало у вечірній морок, задзвонив телефон. Номер — невідомий, але голос на іншому кінці змусив серце здригнутись.
— Богдане... це Іван Мельник. Ти пам’ятаєш мене?
— Як же не пам’ятати. Колега з дев’яностих… Як ти?
— Старий і втомлений. Але живий. І є одне «але»… мені треба з тобою зустрітися. Не тут, не по телефону. Це про ту справу з дітьми. І не тільки про неї.

Голос був хрипкий, натягнутий, ніби кожне слово давалося через біль. Богдан відчув: це важливо.
---

Вони зустрілися у старому гаражі на околиці. Місце, яке знали лише ті, хто колись служив разом. Іван сидів на старому ящику з-під боєприпасів, худий, зігнутий, але очі горіли тим самим вогнем, який колись грів їх обох на операціях проти мафії.

На столі — потерта папка. Архівна. Пожовтіла від часу. На ній — номер справи, який Богдан уже колись бачив.

— Звідки ти це дістав? — тихо спитав він.
— Звідти, звідки не дістають, якщо хочуть дожити до пенсії. — Іван гірко посміхнувся. — Але я втомився мовчати.

Він відкрив папку. Всередині — фотографії, протоколи, і пожовкла касета.
— Оце — головне, — сказав він і дістав старий диктофон.

Грубий механізм заскреготів, і в тиші гаража пролунав голос.
Дитячий. Переляканий.

> «Вони підїхали до школи на чорній машині… обіцяли цукерки. Казали, що поїдемо кататися… А потім...»

Запис урвався. Богдан застиг. Серце билося швидше.
— Цей хлопчик… що з ним сталося?
— Зник. За три дні. А справа — закрита. Наче її і не було.

Іван мовчав кілька секунд, а потім додав:
— Я зберігав це двадцять років. Мене тоді попередили, що якщо відкрию рота — пропаду. Але коли побачив, як ти виніс на світло ту історію з дітьми, я зрозумів: може, ще не пізно.
---

Богдан забрав справу. У кабінеті, коли розклав усе на столі, по спині пробіг холод. Деякі імена він вже бачив — в звітах, у статтях, на політичних ток-шоу. Вони всі жили, процвітали, виступали за «мораль і порядок». І серед них — прізвище нинішнього заступника начальника обласного управління поліції. Людина, яка щодня ходила повз нього в коридорі, усміхаючись, як добрий колега.

Це був вибух. І він розумів, що, якщо піде цим шляхом, дороги назад вже не буде.

Богдан зібрав команду — кілька молодих слідчих, які ще не встигли навчитися боятися. Працювали ночами, в підвалі одного з друзів. Без комп’ютерів системи, без зв’язку з управлінням. Тільки блокноти, копії документів і віра в те, що правда ще може щось змінити.

Документи приносили різними шляхами: через кур’єрів, знайомих журналістів, адвокатів. Один із них — той самий чоловік, якого Богдан колись врятував від помсти бандитів. Тепер він був поважним юристом.
— Я пам’ятаю, кому завдячую, — сказав він. — І цього разу не дам тобі лишитись наодинці.

Богдан не шукав героїзму. Він просто робив те, що мусив. Але кожен день відчував, що коло стискається.

Одного вечора, коли повертався додому, біля під’їзду зупинився чорний джип. Скло опустилося, і він побачив знайоме обличчя — колишній кримінальний авторитет, якого Богдан колись відправив за ґрати.
— Сідай, — сказав той.

Усередині пахло тютюном і шкірою.
— Слухай, капітане, я не прийшов погрожувати. Я вже не в тій грі. Але знаю, хто зараз за тобою спостерігає. Якщо підеш далі — тебе спробують прибрати.
Богдан дивився мовчки.
— Та тільки знай, — продовжив чоловік, — навіть серед тих, хто був колись у темряві, зараз є ті, хто хоче, щоб хоч хтось довів діло до кінця. Бо ми теж хочемо спати спокійно. Богдан вийшов з машини.

Джип рушив. І Богдан залишився стояти під нічним небом, думаючи, як дивно змішується світло і темрява — іноді міняючись місцями.
---

Коли він того вечора повернувся додому, діти спали. Дружина сиділа на кухні, втомлена, але спокійна.
— Ти знову взявся за небезпечне, — сказала вона без запитання.
— Так.
— Ми з тобою. Але, прошу, живи. Ти для них — опора. Для всіх нас.

Богдан усміхнувся. У погляді дружини було те, що давало більше сили, ніж будь-яка зброя — віра.

Він вийшов на балкон, подивився на місто, що блищало вогнями. Під цими вогнями ховалося стільки бруду, але десь там, у глибині, все ще тремтіло світло. Маленьке, крихке, але справжнє.

І він поклявся: цього разу тіні минулого не переможуть. Бо поки живе хоч один, хто не продався — правда має шанс.