Розділ 38 Брудна справа

Весняна злива лише починалася, коли телефон Богдана задзвонив серед ночі. Цей голос чергового, був короткий і сухий:
— Убитий. Молодий хлопець. Гаражі біля старої промзони.

Такі виклики траплялися часто, але цього разу щось у тоні чергового насторожило. Не страх, а дивна тиша за словами. Богдан відчув це миттєво — і вже за двадцять хвилин стояв серед калюж, під морозяним дощем, дивлячись на білий силует тіла під брезентом.

Вбитий лежав акуратно, ніби хтось спеціально уклав його з повагою. Обличчя — спокійне, навіть чисте. Навколо — жодної крові, жодного відбитку, жодної гільзи. Тільки запах дезінфектора і залізний присмак в повітрі. В кишені знайшли маленький записник. На першій і єдиній сторінці — нерівним почерком: «Я казав правду».

— Хтось дуже старався, щоб тут нічого не залишилось, — буркнув експерт, стоячи поруч.
— І водночас… щоб ми прочитали саме це, — тихо відповів Богдан.

Його погляд упав на дрібницю: біля колеса старої машини, яка стояла поруч, лежала обірвана металева застібка від рюкзака. Не проста — армійська, з гравіюванням серійного номеру. Такі носили тільки спецпідрозділи. І щось у серці Богдана стислося.

---

Вже в управлінні чергова група швидко почала “малювати” версію — стандартну, зручну для звітів: мовляв, внутрішні розбірки наркоторговців, хлопець не поділив товар, от і все. Писати «черговий злочин на тлі вживання психотропних речовин». Звично. Безпечна брехня.

— Не поспішайте, — сказав Богдан твердо, коли почув їхні висновки. — Тут не все так просто.
— А що ти пропонуєш? — знизав плечима старший. — У нас навіть кулі нема.
— Пропоную не вбивати вдруге того, хто, може, помер за правду.

Усі замовкли. І хоч ніхто не погодився вголос, дехто відчув — справа тхне не лише смертю, а й страхом.

---

Богдан сам поїхав до матері загиблого. Маленька квартира на околиці, запах валер’янки й старого обігрівача. Жінка тримала в руках зім’ятий конверт.
— Це він залишив… за день до того, — сказала, передаючи листа.

Почерк був той самий:

> «Якщо зі мною щось станеться — дивіться серед своїх. Я не витримав, коли побачив, як копи зливали справу про дітей...»

Слова різали серце. Йшлося про справу, яку колись тихо закрили — про викрадення дітей із дитячих будинків. Ніхто не хотів розбиратися: документи “зникли”, свідки “змінили покази”. І ось тепер юнак, який “казав правду”, мертвий.

Богдан почав копати. З’ясував: хлопець працював техніком на СТО, де ремонтували службові автомобілі поліції. Одного разу під час ремонту він випадково відкрив багажник однієї машини — і знайшов пакунок із закривавленими дитячими речами. Злякався, але мовчати не зміг.

Та він і не був сам. Мав друга — інженера, який збирався йому допомогти. Саме він, як з’ясувалося пізніше, зняв копію відео з реєстратора. На записі було видно, як один із високопосадовців у формі витягує той самий мішок із поліцейської машини. Із виразом обличчя, який не залишав сумнівів: це не випадковість.

Флешку з відео Богдан отримав від старого знайомого — слідчого з іншого відділу, що вже був побитий і лежав у лікарні.
— Я не можу це тримати. Вони мене знайдуть, — прошепотів він. — Ти єдиний, кому я ще довіряю.

Богдан взяв флешку мовчки. В ту ніч він не спав. Перед очима стояло обличчя того хлопця і фраза з записника: «Я казав правду».

---

Він не міг показати відео нікому в управлінні. Занадто високі фігури були в грі. Тому звернувся до єдиної людини, якій довіряв — молодої прокурорки Ірини, з якою не раз перетиналися на благодійних справах. Вона була чесною, але зламаною системою майже вщент.

Коли він прийшов до неї, вона довго мовчала, переглядаючи записи. Потім підняла очі:
— Це або вистрелить, або нас поховає.
— То хай вистрелить, — спокійно відповів Богдан.

Вони діяли швидко. Ірина домовилась із журналістами незалежного каналу, а Богдан підготував копії матеріалів, щоб ніхто не міг знищити все одразу.

Виступ відбувся пізно ввечері. У прямому ефірі показали уривки відео, зачитали фрагменти листа. І вже вранці вся країна говорила про “справу викрадених дітей” і “мертвого свідка, який казав правду”.

У кабінетах почався хаос. Один із підозрюваних раптом “захворів” і зник за кордоном. Інший подав у відставку. Третій, найвищий, намагався звинуватити журналістів в брехні, але коли з’явились докази ДНК із тих речей — його затримали прямо в аеропорту.

---

Богдан стояв перед вікном свого кабінету й дивився на місто, що прокидалось після нічного шторму новин. В його руках — записник загиблого хлопця.
— Ти не дарма все це почав, — сказав він тихо, ніби до себе. — Ти довів, що правда живе навіть тоді, коли її вбивають.

Телефон задзвонив. Це була Ірина.
— Ми вижили, — сказала вона. — І здається… вперше за багато років — не дарма.
— Не ми вижили, — відповів Богдан. — А правда. Вона просто знову підняла голову.
---

Того вечора він довго сидів в церкві. Свічка тремтіла від протягу, немов жива. І в тій тиші він зрозумів: навіть в найчорнішій справі є промінь Божого світла. Його просто треба побачити — і не дати згаснути.

Той хлопець, що писав «Я казав правду», став для нього символом. Символом тих, хто гине, але не здається. І Богдан пообіцяв собі — доки має сили, не дозволить, щоб такі смерті були марними.

Бо поки є хоча б один, хто говорить правду, — зло ще не перемогло.