Розділ 35. Не для всіх однаково

Богдан давно зрозумів одну істину: не всіх можна навчити, не всіх можна врятувати. Дар, який він отримав, не був універсальним ключем до чужих сердець. Для одних — він ставав світлом, що показувало шлях із темряви. Для інших — вогнем, який обпалював і змушував тікати ще глибше у тінь.

Богдан знав: кожна порада має вагу. І якщо сказати її не тій людині — вона стане зброєю. Не для добра, а для зла. Тому він навчився мовчати навіть тоді, коли дуже хотілося говорити. Краще промовчати ніж сказати те, що людина не хоче чути. Це як розсипати бісер перед свинями, і їм це не потрібно, і навіть собі нашкодиш.

Не той випадок

День був холодний, вітряний. Люди розходилися після роздачі обідів — хтось дякував, хтось мовчки клав руки до кишень і поспішав зникнути. Богдан прибирав столи, коли помітив постать, що впевнено йшла просто до нього.

Чоловік був в добротній шкірянці, дорогих окулярах, на ногах — нові кросівки. Руки доглянуті, але обличчя — жорстке, лукаве. Такий вигляд мали ті, хто звик жити за правилами, які самі й порушували.

— О, так це ти той самий Богдан? — промовив він, ніби звертався до якогось циркового фокусника. — Чув, що ти тут, типу, пророк чи ясновидець. Людям життя міняєш. Може, і мені щось підкажеш?

Богдан спокійно подивився на нього.
— Що саме тебе цікавить?

— Бізнес один крутиться, — чоловік посміхнувся, немов натякаючи, що не все там чисто. — Хочу знати, чи піде далі, чи краще загальмувати. Я можу заплатити, не хвилюйся.

Він говорив так, ніби купував не пораду, а черговий інструмент для власної вигоди. Його голос був м’який, але під ним чулася сталь — звичка контролювати, підкорювати, брати своє.

Богдан мовчав. У ньому було все спокійно, але глибоко. Він прислухався до того тихого внутрішнього голосу, який завжди підказував — кому можна відкрити правду, а кому краще промовчатти. Цього разу — тиша. Повна, холодна, як лід, що підказувало промовчати.

— Ну що, ясновидець? — нетерпляче запитав чоловік, хмикнувши. — Ти або щось знаєш, або просто тут людям байки розповідаєш, щоб виглядати святим.

Богдан підняв погляд і спокійно промовив:
— Я не для тебе. І Бог — не для твоїх справ.

Тиша впала важкою плитою. Чоловік відвернувся, губи його скривилися у зневажливій посмішці.

— О, пішов ти. Я думав, ти розумніший.

Він пішов, залишивши після себе запах дорогого парфуму і відчуття бруду. Богдан проводив його поглядом і відчув сум — не образу, не гнів, а тихий жаль. Не кожен, хто стоїть біля тебе, готовий побачити правду.

Відлуння

Минув місяць. Зима тільки починалася, і перший сніг ліг білими плямами на старі лавки біля храму. Богдан саме допомагав літній жінці занести пакети, коли почув розмову двох чоловіків неподалік.

— Чув? Того типа, що бізнес мутить, взяли. Прямо з дому забрали. Кажуть, свої ж його й здали.

— Та він же думав, що всіх купив. А виявилось — не тих.

Ім’я прозвучало знайоме. Богдан зупинився. Це був той самий чоловік у шкірянці.

Після кількох секунд тиші він лише коротко перехрестився. Не злорадно, не з радістю, а з розумінням: кожен отримає своє. Не одразу, не так, як хочеться, але завжди справедливо.

Роздуми

Того вечора Богдан довго сидів на лавці біля старої церкви. Над містом стояла тиша, і тільки дзвони вдалині нагадували — час спливає, як вода.

Він думав про те, скільки людей приходило до нього за порадою. Хтось шукав спасіння, хтось — вигоду. Але різниця між ними завжди була помітна не в словах, а в очах. Одні приходили з болем і соромом — ті ще мали шанс. Інші — з пихою й упевненістю, що навіть Бог має працювати на них.

Такі не чують. Для них і наймудріша порада — марна. Бо коли серце зачинене, жоден ключ не допоможе.

Богдан підвівся, глянув на небо — воно було чисте, зимове, холодне, але спокійне. Він знав: його справа —  переконувати, і бути там, де треба. Для тих, хто готовий слухати.

І хоч іноді хотілося допомогти всім, він пам’ятав: не для всіх однаково. Бо Бог бачить серця — і кожному дає по мірі готовності. Одним — спасіння. Іншим — урок.