Розділ 29. Кат, який залишив сліди

Зло може ховатися роками, але завжди залишає за собою сліди. І настає день, коли навіть найтемніший кат змушений подивитися в очі світлу.

Вихід з тіні

Коли вечірні новини вийшли в ефір, країна завмерла. Репортаж був мов удар.
На екранах — обличчя загиблих, скановані сторінки зошита Романа, аудіозаписи, де чути голос тих, хто більше не мав права говорити. Імена, дати, факти — усе з’єдналося в одну страшну картину.

Плахотнюк не згадувався жодного разу — жодного прізвища, жодного прямого натяку. Але ті, хто мав очі, зрозуміли.
Кожна деталь — як лезо. Кожна пауза — як вирок.

Через годину після ефіру соціальні мережі вибухнули.
Журналісти, активісти, звичайні люди — усі вимагали відповідей. Старі справи зниклих, «самогубців» у СІЗО, зламаних життів — усе раптом склалося в єдиний пазл.

І вперше за багато років суспільство не мовчало.

Перший удар — мовчання

Плахотнюк не відповів.
Ні дзвінка, ні коментаря. Його телефон поза мережею, дім — порожній. Кабінет — очищений до стерильності.
Від нього залишився лише запах дорогого тютюну й темна пляма на совісті системи.

— Це не втеча,— сказав Іван, коли Богдан показав йому матеріали з обшуку.
— Це пауза.

Богдан кивнув. Люди з інстинктами хижаків не втікають — вони затаюються, чекають слушної миті, щоб вкусити у відповідь.

Проти хвилі

На другий день хтось кинув камінь у вікно громадської приймальні Богдана. Скло розсипалося, мов крига.
Через годину задзвонив телефон. Голос був глухий, спотворений:

— Ти перейшов межу. Вимикайся, поки не пізно.

Богдан вимкнув телефон — але не себе.

Він вийшов на вулицю, де вже стояли десятки людей. У руках — плакати, у серцях — гнів і віра.

«ВИПРАВДАЙТЕ МЕРТВИХ!»
«СИСТЕМА ВБИВАЄ!»
«ХТО ВІДПОВІСТЬ?»

Він дивився на них і бачив те, що не могла побачити система — живих.
Не зомбі телевізора, не сплячих громадян, а тих, хто нарешті відчув, що правда — не абстракція. Вона болить, але і очищає.

— Ми не допустимо, щоб усе зам’яли! — крикнула жінка з натовпу.
— Не допустимо! — підхопили інші.

Богдан не був революціонером. Але він був правдивим.
І правда сама творила революцію.

Той, хто вийшов з темряви

За кілька днів у його кабінет прийшов чоловік.
Високий, худий, з глибокими очима, які дивилися так, наче бачили надто багато.

— Мене звати Валентин Нестерук,— промовив тихо. — Колишній охоронець СІЗО. Мене звільнили п’ять років тому. Нібито за «службову недбалість».

— І чому зараз? — запитав Богдан.

Той мовчав. Руки тремтіли. Потім витягнув з кишені стару флешку.
— Я не витримав. Я бачив, як той «інспектор» бив Романа. Бив так, що навіть інші охоронці відверталися. Я записав це з камер, тоді, коли він не помітив. Ховав навіть від сім’ї. Але після сюжету… Я зрозумів — мовчання теж злочин.

Богдан узяв флешку обережно, як реліквію.
— Ти готовий це оприлюднити?

— Якщо не зараз, то коли? — сказав Валентин. — Я живу з цим усередині, як із кісткою в горлі. Готовий.

Справжній доказ

Відео тривало лише кілька хвилин. Але кожна секунда була нестерпною.
Камера спостереження, тьмяне світло, сірі стіни.
Роман — виснажений, скутий.
Плахотнюк — холодний, мов сталь. Він вимагав підписати папери. Потім — удар. Ще один. Роман падає. Охоронець сидить осторонь, не втручається.

Вкінці — тиша.
Плахотнюк виходить, навіть не озираючись.
На підлозі — тіло. Без руху. Без життя.

Богдан сидів мовчки. Навіть Іван, який бачив смерть не раз, не міг вимовити жодного слова.
— Це... вирок системі,— прошепотів він.

Відео потрапило до прокуратури, до СБУ, до преси.
І в мережу — де його вже неможливо було стерти.

Суспільство вибухнуло вдруге.
Навіть ті, хто ще вчора мовчав, сьогодні кричали. У парламенті почалися термінові засідання. Президент вимагав пояснень. Вперше з’явилося слово, якого боялися вимовити — кат.

Несподіваний союзник

Того ж вечора Богдан отримав дзвінок.
— Ви мене не знаєте. Я — Клавдія Плахотнюк. Сестра Андрія.

Вона говорила з акцентом — видно, довго жила за кордоном.
— Я бачила сюжет. Я знала, що він жорстокий, але не думала, що настільки. Ми не спілкувалися десять років. Але тепер я мушу сказати: я знаю, де він.

Богдан застиг.
— Ви усвідомлюєте, що кажете?

— Так. Він ховається у старому маєтку під Вінницею. Йому допомагає колишній прокурор і двоє охоронців. Але він не розуміє, що цього разу ніхто його не прикриє.

— Чому ви вирішили говорити зараз?

— Бо правда — єдина річ, яка здатна зцілити нашу сім’ю. А ще... я не хочу вмирати з його гріхом на серці.

Перед бурею

Наступного ранку Богдан передав інформацію до Служби.
Розпочалась підготовка спецоперації.
Залучили «Альфу», вертоліт, місцеві підрозділи. Усе тримали в секреті.

Іван підійшов до нього перед виїздом:
— Якщо почнеться стрілянина, не лізь поперед бійців.

— Я просто хочу, щоб усе це скінчилося,— відповів Богдан. — Але не тишею, а справедливістю.

Коли колона виїжджала з бази, небо було сіре, важке. Наче саме готувалося пролитися судом.

Плахотнюк ще не знав, що навколо нього стискаються лещата. Він, можливо, сидів у своєму сховку, курив, переглядав старі записи, думаючи, що має час.

Він не знав, що цього разу за ним не прийдуть по-тихому.
Прийдуть так, як колись він сам приходив до своїх жертв — без попередження, без жалю, без можливості втекти.

Але тепер — система його не врятує.