Розділ 28. Батько, який не здався

Іноді правда не вмирає. Вона просто чекає моменту, коли знайдеться той, хто її озвучить.

Стара обіцянка

Богдан їхав старою трасою на північ, серед сірих полів і рідких дерев, що вже скидали листя. Радіо мовчало — він вимкнув його ще на виїзді з Києва. Мотор глухо бурчав, а в голові крутилися слова Кирила: «Якщо забудуть про нас — тоді він виграв».

Його шлях пролягав до невеликого містечка — туди, де жив Іван Шевченко, батько хлопця, який сім років тому загинув у СІЗО.
Хлопця звали Роман, і саме його смерть колись стала для Богдана першим знаком, що система гнила не зверху — вона гнила зсередини.

Богдан пам’ятав той день. Молодий хлопець, двадцять років. Без суду, без вироку. Його тіло привезли додому в чорному мішку, а на паперах стояло сухе: «раптова зупинка серця». Тоді він ще намагався запитати, але отримав коротку відповідь від керівництва:
— Забудь, це не твоя справа.

І от зараз, через роки, він їхав саме до того батька, перед яким тоді не зміг нічого сказати. Їхав, щоб нарешті виконати те, що колись пообіцяв самому собі:
повернути правду тому, хто її не перестав шукати.

Архів болю

Будинок Івана стояв на околиці. Невеликий двір, старий автобус без коліс під навісом, і собака, що не гавкав, а лише дивився. Богдан постукав, і двері відчинились повільно.

Іван Шевченко постарів. Сивий, з великими руками й поглядом, який бачив більше, ніж хотів.
— Богдан? — спитав він після короткої паузи. — Я думав, ти вже не приїдеш.

— Я теж думав, що не приїду, — відповів той тихо. — Але час настав.

Всередині все було заповнено паперами. На столі — десятки тек, роздруківки, зошити, фотографії. Це не був дім — це був архів болю.

— Сім років, — сказав Іван, наливаючи чай. — Сім років я збирав усе, що вони намагались знищити.

Він показав на одну з довідок:
— Дивись. Тут написано: «серцевий напад». А ось копія медичного протоколу, який я добув через знайомого санітара. Там — «зламана грудина, два ребра, синці на шиї».
— І жодного слова про це в офіційних висновках, — додав Іван. — Бо вони «виправили» історію.

Богдан нахилився над паперами.
— Ти це все зібрав сам?

— Так. Я продав будинок у селі, поїхав ближче до столиці, жив у гуртожитку. Писав усюди — в прокуратуру, у міністерство, в адміністрацію. Відповідь одна: «перевіркою фактів не підтверджено».
Він засміявся коротко й гірко. — У них навіть перевірка — це фальшивка.

Слова з минулого

Іван дістав з шафи стару флешку.
— Тут — зошит мого сина. Його знайшов волонтер, коли чистили камери після ремонту. Я роздрукував усе.

Богдан підключив флешку до ноутбука. На екрані з’явились скани пожовклих сторінок. Почерк рівний, акуратний, але рядки далі ставали рваними, нерівними.
На останній сторінці — короткий запис:

> «Сьогодні був він. Сказав, що завтра буде гірше, якщо я не підпишу...»

— Ти впевнений, що мова про Плахотнюка? — запитав Богдан, стискаючи кулак.

— Пізніше мені розповів один із тих, хто вижив. Казав: його голос, його методи.
Іван підвів очі. — Я роками шукав когось, хто не боїться. І нарешті ти прийшов.

Початок хвилі

Богдан зібрав усі матеріали в одну теку: копії документів, записи Кирила, флешку Івана, медичні висновки.
Кожен аркуш — доказ не лише злочину, а й того, що система покривала своїх катів.

Він поїхав до Києва. У невеликому кафе зустрівся з журналістом розслідувальної програми — Андрієм Руденком. Той мав репутацію людини, яка не боїться викривати навіть «ннедоторканих».

— Подивись, — сказав Богдан, розкладаючи перед ним документи. — Тут шість смертей, один почерк, одні й ті самі імена. І ось аудіо.
Журналіст прослухав запис, з кожною секундою його обличчя кам’яніло.

— Це пекуча тема, Богдане. Нас можуть просто закрити.

— Знаю. Але якщо ми не скажемо це вголос, завтра вони вб’ють когось іншого — і теж напишуть «раптова смерть».

Руденко мовчав хвилину, потім тихо сказав:
— Добре. Готуємо сюжет. Але зробимо це грамотно — щоб не знищили нас до ефіру.

Вони розробили план: частину матеріалів передати в іноземні медіа, частину — у відкриті правозахисні платформи, а головний матеріал показати у прямому ефірі.

— Якщо з нами щось станеться, — сказав Богдан, — все вже піде в мережу. Їм не вдасться заткнути інтернет.

Тиша перед бурею

Того вечора Богдан повернувся додому пізно. Сів на лавку біля старого дерева. Осінній вітер колихав гілки, і здавалося, що навіть ніч завмерла перед бурею.

Він подзвонив дружині.
— Як ви там?

— Все спокійно. Але я чую у твоєму голосі, що щось буде.

— Так. На ранок.

— Ти знову йдеш у вогонь, Богдане.

— Якщо треба — піду. Але цього разу я не сам. Є люди, є правда. І є ти.

Вона мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:
— Я молюся, щоб ти повернувся. Але якщо ні — щоб твої слова не пропали.

Він усміхнувся крізь втому:
— На ранок — ефір.
На ранок — кат уже не буде тінню.
На ранок — почнеться справжній бій.

Він вимкнув телефон і підняв очі до неба. Там, серед холодних зірок, йому здалося, що Роман — той хлопець, чия смерть колись запустила цей ланцюг подій — дивиться на нього звідти, мовчки дякуючи.

І тоді Богдан прошепотів:
— Я не дам їм стерти твоє ім’я. Обіцяю.

Десь далеко, за сотні кілометрів, у кабінеті на Банковій, хтось уже набирав номер:
— Завтра вранці ефір? Готуйтеся. Хай цей радник дихає, поки ми дозволяємо.

Та цього разу — дозвіл уже не від них.

Бо правда, навіть якщо її душили роками, все одно має властивість проростати.
Особливо тоді, коли за нею стоїть батько, який не здався.