Розділ 27. Досьє на ката

Деякі кати носять не форму — а краватку.

Запит, що не дає спокою

Після історії з колишнім «вором у законі», який раптом вирішив побудувати храм, Богдан не міг заснути. Його свідомість, наче стара платівка, крутила один і той самий спогад — тьмяний коридор СІЗО, запах хлорки, і крик, який тоді так і не встиг зупинити.

То була справа, яку йому наказали «забути». Без пояснень. Без протоколу. Просто наказали віддати матеріали і викинути з голови. Але пам'ять не має кнопки «Delete». Вона зберігає все — особливо те, що болить.

У нього не залишилось жодного документу, жодного аркуша, але в голові — залишилась структура: дати, ініціали, тіні людей, і одне прізвище, що в’їлося, мов отрута — Плахотнюк. Тоді він очолював «особливу групу» при прокуратурі, офіційно — для боротьби з тероризмом, неофіційно — для вибивання зізнань.

Там били. Там ламали. Там робили людей тінями самих себе.
І всі мовчали, бо знали: якщо поскаржишся — повернешся туди ж, але вже без права бути вільним.

Повернення до минулого

Минуло кілька років. Система поміняла фасад, але не нутро. І якось, через старого знайомого з пенітенціарної інспекції, Богдан почув:

— Плахотнюк досі при справах. Тепер у Києві. Начебто керує внутрішньою безпекою.

— Безпекою кого?

— Себе. І тих, хто платить. Офіційно він чистить кадри. Неофіційно — закриває роти тим, хто починає питати зайве.

Інспектор замовк, потім додав:

— Є один хлопець, Кирило. Вижив після тортур. Його тримали саме у тій камері. Вийшов — зламаний, але живий. Тільки мовчить, бо лікується у психіатрії. Та якщо хтось і знає правду — то це тільки він.

— Де його знайти?

— Ромни. Живе сам. Людей боїться. Але може з тобою заговорить.

Поїздка до Ромен

Дорога була довгою й мовчазною. Асфальт, залитий дощем, віддзеркалював сіре небо, наче сам Бог так зробив. Богдан їхав старою машиною, слухаючи, як щось гуде зайве в моторі, і думав: «Навіщо я туди їду?»

Але відповідь була проста — совість не відпускає.

Кирило жив у занедбаній хаті на околиці. Двері відкрив сам — худий, з порожніми очима. На столі — купа пігулок, старі фотографії, і поруч кіт, такий самий виснажений, як господар.

Спочатку Кирило мовчав. Вдивлявся у Богдана, наче в дзеркало, шукаючи обман. А потім, коли почув прізвище Плахотнюка, раптом здригнувся і затремтів.

— Ви… ви сказали «Плахотнюк»? — спитав пошепки.

— Так. Я розслідував справу.

— Тоді слухайте.

Він говорив уривками. Зупинявся, хапав повітря, стискав руки. Його голос тремтів, але в кожному слові було більше правди, ніж у сотнях звітів.

— Він приходив сам. Завжди в рукавичках. Камери — вимикав. Ставив запис на паузу. Потім сміявся… і питав: «Ну що, герой? Ще не нагулявся?»
А потім починалось.

Богдан слухав мовчки. Лише раз спитав:

— Є щось, що може це підтвердити?

Кирило дістав з кишені старий кнопковий телефон. Екран тріснутий, батарея тримається на скотчі.

— Це все, що лишилось. Я записав. Голос, зображення немає, але чути… сміх.

Він натиснув «Play».

Тиша. Потім — глухий удар. Крик. І чийсь голос, насичений знущанням:

> — А ти ще не готовий. Ми тільки починаємо...

Богдан зупинив запис. У кімнаті було чути лише, як стукає серце Кирила.

— Це не доказ, — сказав він, — але це початок.

Кирило глянув на нього з надією, яку, мабуть, не відчував роками:

— Ви не залишайте це. Прошу. Якщо забудуть про нас — тоді він виграв і буде чинити так далі.

— Не виграє, — відповів Богдан. — Тепер його черга боятись.

Початок гри

Наступного дня Богдан зустрівся з Оксаною — колишньою колегою, яка тепер працювала в комісії з прав людини. Вона прийшла в чорному пальті, з очима, що світилися втомою.

— Це небезпечна тема, Богдане, — тихо сказала вона, розгортаючи ноутбук. — Плахотнюк — не просто кат. Він частина системи. У нього свої люди у міністерстві, в судах, навіть у журналістиці.

— Я знаю. Але я теж частина системи. Колись. І якщо її не розірвати — вона поглине всіх.

Оксана довго дивилась йому в очі, потім повільно кивнула.

— Я допоможу. Але офіційно — не маю права.

Вона зробила кілька запитів до архівів. Перший — заблокували. Другий повернули з позначкою: «Справу втрачено». Третій — видалили.

Та система не всесильна, якщо знати, куди стукати. Через старих знайомих і ланцюжок «випадкових» контактів вона дістала копію одного неофіційного досьє.

Воно виглядало, як набір звітів і розрізнених рапортів, але між рядками було видно справжнє — шість смертей у слідчих ізоляторах, де «працювала» група Плахотнюка. Усі — з однаковим почерком: «раптова зупинка серця», «самоповішення», «інфаркт».

І поруч — прізвища оперативників, які більше ніколи не проходили перевірку.

— Ось, — сказала Оксана, показуючи йому список. — Це їхня команда. І якщо ти копнеш — вони почнуть ховати сліди.

— Хай ховають. У мене вже є початок.

Він дивився на фото Плахотнюка — чоловік у костюмі, усміхнений, із холодними очима. Тепер він керував перевірками, виступав на конференціях, розповідав про «мораль і честь правоохоронця».

Але за кожною його посмішкою стояли крики тих, кого він зламав.

Темна вода

Вночі Богдан не спав. Перед очима стояло обличчя Кирила, його трясучі руки, звук того запису. Він знав, що тепер відкрив двері, які назад не зачиняються.

Він узяв ноутбук, ввів пароль і почав збирати нове досьє — своє, особисте. Фото, імена, адреси, службові зв’язки, копії публікацій.

Нитка, яку він тримав у руках, тягнулася не просто до одного ката. Вона вела вглиб — у систему, що зрослася з насильством і брехнею, прикрившись прапором і гербом.

Але вперше за довгий час Богдан відчув: страх змінився рішучістю.

Він прошепотів сам собі:

— Колись він сміявся з чужого болю. Тепер його почує вся країна, таким яким він є насправді.

І натиснув «відправити» — копію досьє полетіла журналістам, правозахисникам і двом депутатам, які ще не зрадили совість.