Розділ 26. Без ілюзій

Церкви будують усі. Навіть ті, хто руйнував життя.

Тиша після оплесків

Свято вшанування ветеранів проходило у міському Будинку культури. Зала — повна, на сцені прапори, ордени, чиновники у костюмах, що пахли парфумами й фальшю.
Богдан сидів у задньому ряду. Йому було не по собі — не через присутніх, а через відчуття, що все це — театр.
Театр, де ролі давно розписані: хтось — герой, хтось — жертва, хтось — ведучий із натягнутою посмішкою.

Коли урочистості закінчилися, міроприємства,, натовп поволі розтікався. Богдан підійшов до виходу, і саме тоді побачив обличчя, яке не забувається.

Савелій. Колись — "вор у законі", страшне ім’я для цілого району. Людина, через яку зникали свідки, ламалися долі, текла кров.
Тепер — “меценат”, “благодійник”, засновник фонду, що допомагає сім’ям загиблих воїнів. Його фото — на білбордах, у газетах, поруч із митрополитом і мером.

Несподівана зустріч

Вони зустрілися біля сходів. Савелій ішов повільно, рівно, в дорогому костюмі. Його сива борода додавала вигляду “мудреця”, але Богдан бачив інше — погляд, який колись бачив страх в чужих очах і знав його ціну.

— Привіт, Богдане, — промовив Савелій, трохи посміхнувшись. — Не тисну руку, бо ти знаєш, з якої я системи. Але… світ змінився. І, може, я теж.

— Я бачу, — відповів Богдан. Його голос був спокійним, без осуду, але і без довіри.

Савелій на хвилину замовк, потім заговорив тихіше, наче сповідався:
— Те, що з общака, ще не раз храм буде збудований. Просто час прийшов. І я втомився. Кров на руках не змиєш іконами, це я знаю. Але хочеться, щоб хоч мої діти не соромилися за моє ім’я.

Богдан подивився йому прямо у вічі.
— Совість — це не фасад. І не пам’ятна табличка “побудовано на пожертви Савелія П.”.

Савелій коротко посміхнувся.
— Знаю. Але ж дивись, як воно: я роками ламав долі, а тепер ті самі, кого ми колись грабували, стоять у черзі до храму, який я фінансую. Смішно, правда?

— Не смішно. Сумно. Бо храм — не стіни. Це люди. А якщо в душі лишається злодійство, то навіть золота баня не допоможе, — тихо сказав Богдан.

Савелій кивнув.
— Може, ти й правий. Але я бачу, що ти не змінився. І знаєш — це рідкість. Ми всі бачили, як ти не продався. Навіть ті, хто сміявся тоді, коли тебе ламали.

Правда без прикрас

Навколо них ішли люди, фотографувалися, сміялися. Ніхто не чув їхньої розмови, але в повітрі стояла тиша — напружена, щира, така, що не потребує свідків.

— Ти думаєш, я прийшов, щоб очиститися? — спитав Савелій. — Ні. Я прийшов, щоб сказати: ти правий. Система не зміниться. Але ти — тріщина в ній. Через тебе проходить світло. І це боляче в першу чергу для тебе. Але без цього — темрява.

Богдан не відповів одразу. Він бачив у Савелії людину, яка пережила пекло, але не знайшла раю. Ту, що будує храми з грошей, якими колись купував смерть, і водночас молиться, щоб хоч на старість знайти спокій.

— Не мені судити, — сказав Богдан нарешті. — Але пам’ятай: навіть найкрасивіший храм може стати порожнім, якщо там моляться з брехнею в серці.

Савелій на мить відвів погляд. Потім промовив просто:
— Без ілюзій, Богдане. Я не ангел. Але, може, Господь бачить, що я хоч на крок відвернувся від зла. І якщо колись мене покличе — прийду без страху.

Він простягнув руку — і тут же забрав її.
— Ні, не треба. Без жестів. Ми все вже сказали.

І пішов. Без сцен, без пафосу, залишивши за собою запах дорогого тютюну й відчуття дивної порожнечі.

Думки на порозі

Богдан стояв біля сходів довго. Дивився на натовп, який сміявся, на чиновників, що вихвалялися "патріотичними ініціативами", і думав: скільки серед них тих, хто, як Савелій, хоче купити прощення?

Але хіба можна купити совість?
Хіба можна обміняти сльози дітей і біль матерів на золоті куполи?

Ні.
Та, можливо, навіть серед грішників є ті, кого торкнулась рука Бога. І якщо злочинець визнає правду — значить, десь у глибині ще тліє іскра людяності.

Богдан згадав слова з Писання:

> «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать».

І подумав: чистота — не в тому, щоб не мати плям, а в тому, щоб мати відвагу їх не приховувати.

Він вийшов на вулицю. Над містом згущався вечір, небо темніло, а з-за обрію виринав місяць. І здавалося, що навіть він дивиться без ілюзій. Просто — світить, як може.

Богдан пішов далі. Без пафосу, без тріумфу. Просто з розумінням:
правда може жити навіть там, де немає святості.
Головне — не втратити в собі людину.

І коли навіть злочинець промовляє істину — значить, світло все ще бореться з пітьмою.

Хоч і без ілюзій. Але живе.