Розділ 24. Помста з минулого

Зло не забуває. Але і добро пам’ятає.

Повернення старої тіні

Усе виглядало спокійно. Після гучного скандалу з полковником і викриттям чергової корупційної схеми Богдан нарешті міг трохи зітхнути. Він офіційно взяв відпустку за власний рахунок — «для відновлення», як було написано у заяві. Але відпочинку не було.

Тепер він жив серед людей, яких називав своїми справжніми братами й сестрами — серед тих, кому допомагав. Щодня — роздача гарячих обідів у старому приміщенні колишнього клубу, який перетворив на їдальню для нужденних. Склад із продуктами, сортування одягу, консультації для тих, хто шукав виходу з безнадії. Богдан став центром нової хвилі добра.

Люди вірили йому, як колись вірили пророкам. Його поради допомагали, його передбачення рятували. Він не вимагав нічого натомість — лише чесності перед Богом.

Та зло не зникає. Воно лише чекає, коли добро опустить щит.

Одного вечора, коли день уже хилявся до ночі, до нього підійшов чоловік із глибоко посадженими очима й тонкою усмішкою.
— Привіт, Богдане.

Богдан здригнувся. Голос був знайомий, до болю.

Перед ним стояв Олег Ткачук — той самий лжесвідок, через якого його товариш свого часу потрапив за ґрати. Колись Богдан викрив його обман, і Олег сів до в’язниці. А тепер — повернувся.

Зустріч без каяття

— Я вийшов, — спокійно сказав Олег, дивлячись просто в очі. — І прийшов подякувати.
— Подякувати? — Богдан навіть посміхнувся. — За що?
— Завдяки тобі я змінився. — Його голос наповнився іронією. — Тепер я не лжу. Просто роблю те, що треба.

Богдан глянув на нього довго. У тих очах не було спокою, не було світла — тільки холод і розрахунок.

— Якщо ти справді змінився, — сказав він тихо, — сядь, поїж. Я не проти пробачати.

Олег сів за дерев’яний стіл серед інших людей. Їв мовчки, але його усмішка залишалася кривою, ніби він сміявся з усіх навколо.

Перед тим як піти, він промовив:
— Ти думаєш, добро завжди виграє? Побачимо, Богдане. Світ не такий простий.

І зник.

Підступ

Минуло лише кілька днів — і спокій закінчився.

Троє людей, які активно допомагали Богдану, отримали повістки на допити. Їм погрожували, їхніх родичів залякували. Хтось підкинув неправдиві документи, іншим — підпалили сараї.

А потім — найгірше. Уночі загорівся склад, де зберігалися продукти для їдальні. Вогонь знищив усе.
Експерти встановили — підпал.

І всюди — натяки, анонімки, плітки: «це помста», «це Олег».

Свідки бачили його неподалік тієї ночі. Хтось навіть чув, як він хвалився, що «добро» скоро закінчиться.

Богдан не мав доказів, але мав упевненість.

Він знав — це була спроба не просто нашкодити, а зламати.

Гнів чи милість?

Богдан стояв посеред згарища, дивився, як дим ще стелиться над попелом, і відчував, як у серці піднімається хвиля гніву.

«Скільки можна?» — думав він. — «Скільки ще можна терпіти?».

Його друзі пропонували діяти. Один із них — колишній воїн — прямо сказав:
— Ми знайдемо його. Він заплатить. Ти тільки скажи слово.

Але Богдан мовчав.

Ту ніч він провів у молитві. І коли світанок торкнувся попелу, він уже знав, що робити.

Суд не мечем, а правдою

Наступного дня він оголосив, що влаштує публічну зустріч на центральному ринку. Там, де щодня ходив Олег, торгуючись і пліткуючи з колишніми знайомими.

Зібралися десятки людей — одні з цікавості, інші з поваги, а дехто — зі страху.

Коли Олег підійшов, Богдан стояв на підвищенні й тримав в руках старий мікрофон, підключений до колонки.

— Ви мене знаєте, — почав він. — І знаєте його. Я не хочу розплати. Я хочу правди. Хай він скаже перед вами всіма: навіщо повернувся? І що задумав?

Натовп зашепотівся.

Олег спершу усміхався, але під тиском поглядів, під об’єктивами телефонів і камер, під шепотом сусідів, він почав нервувати.

— Ти… ти нічого не доведеш, — сказав він. — У тебе немає доказів.
— Мені й не треба, — відповів Богдан спокійно. — Правда сама себе доведе.

І тут Олег зірвався. У гніві, не витримавши, він вигукнув:
— Думаєш, я один? У мене за спиною ті, хто сильніший за тебе! Вони ще прийдуть, і твоє добро задихнеться у власній святості!

Цього було достатньо. Камери все зняли. Прямі свідчення, самовикриття.

Розв’язка

Поліція діяла швидко. Олега затримали того ж вечора. Його звинуватили не лише в підпалі, а й у співучасті в спробах тиску на волонтерів.

Коли його вели, він кинув останній погляд на Богдана:
— Думаєш, ти виграв?
— Я не змагався, — відповів той. — Я просто не дозволив тобі розбурхати зло в мені.

Сила світла

Наступного дня в їдальні було людно, як ніколи. Люди приходили не лише по їжу — вони приносили продукти, гроші, допомогу. Хтось привіз нові столи, хтось — посуд.

Богдан стояв біля дверей і вітав кожного. Він бачив, як зло намагається посіяти страх, а натомість — виростає віра.

Волонтерів стало удвічі більше. Навіть ті, хто раніше вагався, тепер приходили з власної волі.

Богдан мовчки роздавав порції, дивився людям в очі й бачив у кожному — маленьке відбиття світла.

Він знав: справжня перемога — не в тому, щоб покарати ворога, а в тому, щоб не дати злу поселитися в своєму серці.

— Бог суддя, — прошепотів він. — І тільки Йому належить останнє слово.

І світло знову перемогло темряву.