Розділ 23. Вовки в погонах

Не всі вороги — зовні.
Деякі — поруч, в формі.

Раптовий дзвінок

Богдан прокинувся від настирливого дзвінка ще до світанку.
Сон не встиг перетворитися на відпочинок — він спав уривками, наче тіло не дозволяло розслабитися навіть на мить.

Невідомий номер.
Він відповів, не вмикаючи світла.

— Богдан? — голос був низький, хрипкий, немовби той, хто говорив, давно забув, що таке сон.
— Хто це?
— Якщо хочеш знати, чим закінчилася справа з Хлистом — їдь на старий пост ДАІ біля траси на Липівку. Через тридцять хвилин. Один. Без питань.

Клацання. Зв’язок обірвався.

Богдан кілька секунд сидів у темряві, прислухаючись до власного дихання.
Інтуїція кричала, що це пастка. Але інша частина — та, що ще вірила в можливість правди — шепотіла: “Їдь. Бо інакше не дізнаєшся нічого.”

Він одягнув темну куртку, заховав зброю під сидінням старого “Форда” й вирушив.

Порожнеча і постріл

Стара будівля колишнього посту ДАІ стояла серед бур’янів, мов пам’ятник розпаду системи.
Тріщини на стінах, іржаві щити з написом “Контроль швидкості”, уламки скла під ногами.

Богдан зупинив машину за сотню метрів. Далі пішов пішки.
Кроки глухо лунали по розбитому асфальту. Усередині — порожньо. Тільки гойдається дверцята шафи, скрипить вивіска на вітрі.

Він встиг зробити два кроки вперед, коли пролунав різкий звук — постріл.
Куля просвистіла біля голови, вдарила в стіну й відскочила.
Богдан упав, перекотився, вихопив пістолет, але нікого не помітив.

Тиша.
Він кинувся до виходу — лише кущі, трава, дорога вдалині.
Ні машини, ні слідів. Тільки запах пороху в повітрі.

“Хтось не хотів, щоб я щось дізнався... або хотів, щоб я боявся,” — подумав він.
Але страх давно вже не мав над ним влади — тільки холодна рішучість.

Слід серед своїх

Через два дні Артем увірвався до офісу, тримаючи в руках телефон.
— Слухай, — кинув він, — інформація про твою поїздку “злилась” ще до того, як ти вирушив.
— Звідки знаєш?
— У журналі викликів з’явився запит з нашого сервера за двадцять хвилин до дзвінка. Ідентифікатор — внутрішній. Хтось із наших.

Богдан повільно сів, провів рукою по обличчю.
— У нас кріт, — сказав Артем. — І він дуже близько.

Вони мовчали. У тиші чутно було лише цокання годинника.
Богдан зрозумів: настав найнебезпечніший етап — коли ворог носить ту ж саму форму, вітається з тобою, п’є ту ж каву.

Справа про “випадкову смерть”

Того ж вечора прийшла жінка.
Невисока, із втомленим поглядом, у руках — потерта папка.
— Ви Богдан? Мене звати Олена. Мій брат… був слідчим. Його звали Євген Литвиненко.

Богдан кивнув — ім’я знайоме. Вони колись перетиналися на спільній справі.
— Він загинув у ДТП, — продовжила вона. — Але це не була аварія. Він говорив мені, що знайшов щось важливе… якісь матеріали про “вовків у погонах”. Про тих, хто “кришує” наркотрафік. А потім — його машина вилетіла на зустрічну. Без свідків.

Вона відкрила папку — фотографії, роздруківки, копії звітів.
Богдан перегорнув аркуші й відчув, як усередині стискається все.
На одній зі сторінок стояло знайоме ім’я — полковник С. Верещак, керівник відділу боротьби з наркозлочинністю.

І саме Верещак тепер очолював “внутрішню безпеку” — ту саму, куди потрапила справа Хлиста.

Глибше, ніж здається

Артем підняв старі резервні копії електронної пошти.
Серед листування знайшовся службовий звіт Литвиненка — останній перед смертю.

> “Є підозра, що частина вилучених речових доказів систематично повертається на ринок. У схемі фігурують співробітники підрозділу. Імовірно, командир знає.”

— От чому він не дожив, — тихо сказав Богдан. — Він підійшов занадто близько.
— І тепер Верещак прибрав його, щоб не лишилось ниток, — додав Артем. — Але ми можемо зробити те, що він не встиг.

Пастка у пастці

Богдан призначив Верещаку зустріч.
— Є нові матеріали по Литвиненку. Треба обговорити особисто.
Полковник погодився. Холодний голос, без емоцій.

Зустріч мала відбутися в кафе біля річки.
Та за годину до неї прийшло повідомлення: “Верещака переведено. Терміново. На службу в інший регіон.”
Того ж дня Богдана викликали на допит у внутрішню безпеку.

Він увійшов у кабінет і завмер: за столом сидів той самий офіцер, який колись “загубив” протокол у справі Хлиста.
— Давно не бачились, — промовив той, усміхаючись. — Ви граєтесь із вогнем, Богдане. І хтось може обпектись.

Його голос був м’який, майже доброзичливий, але очі — холодні, порожні.
— Ви теж, — відповів Богдан. — Якщо стоїте занадто близько.

Він підвівся і пішов, не озираючись.

У відповідь — тиша

Повернувшись, він одразу сів за комп’ютер.
Підключив зашифрований канал, передав копії всіх матеріалів — і по Литвиненку, і по Верещаку — до незалежних журналістів.
Тих, кого не можна було купити.

Через кілька годин перші повідомлення вже з’явилися у відкритому доступі.
Заголовки били прямо:

> “Полковник внутрішньої безпеки пов’язаний із наркоторгівлею?”
“Загибель слідчого Литвиненка могла бути вбивством.”

Телефон Богдана вибухнув дзвінками. Але він не відповідав.
Він сидів у темряві, вдивляючись у монітор, де світилися файли.
Кожен — частина великої мозаїки брехні.

“Вони думали, що я сам. А я — лише відлуння тих, хто вже впав,” — подумав він.

На вулиці завив вітер. Десь далеко проїхала машина без фар.
Богдан підійшов до вікна, глянув униз.
Під під’їздом стояв чоловік у формі. Курив, не відводячи погляду від його вікна.

Богдан не відступив.
Він погасив світло, і в тиші сказав сам собі:
— Один вовк загарчав. Тепер час знайти зграю.