Розділ 22. Темні води

Коли правда виринає, першими тонуть ті, хто не вміє плавати без брехні.

Неспокій перед бурею

Після інформаційного вибуху місто завмерло. Не від полегшення — від страху.
У кав’ярнях говорили пошепки, на вулицях люди уникали поглядів одне одного. Телевізійники отримали “тимчасові рекомендації” не згадувати імена. Навіть ті, хто вчора славився гучними заявами, сьогодні переходили на шепіт.

Богдан відчував цю тишу майже фізично. Вона була, як натягнутий дріт — доторкнись, і проріже небо іскрою.
Він сидів у своїй квартирі, дивився у вікно — і бачив, як ніч поглинає місто. Десь далеко, над старим районом, миготіло полум’я — хтось спалював документи.

“Почалося”, — подумав він.

Його телефон мовчав. А це було гірше за дзвінки. Бо мовчання — це теж сигнал.
Він знову переглянув список тих, хто міг опинитися під ударом. І, як завжди, зупинився на імені Оксани.

Попередження

Вона прийшла пізно, коли вже гасли ліхтарі.
Богдан відчинив двері — і побачив, як у її очах стоїть страх, справжній, тваринний.
— Їм не треба говорити, — прошепотіла вона. — Вони просто стоять.
— Хто?
— Двоє. Біля дверей мого брата. Без форми. Без номерів машин. Постояли, подивились у вікно й пішли. Нічого не сказали. Але... він зрозумів. Це — попередження.

Богдан стиснув кулаки так, що забіліли пальці.
— Починають діяти, — сказав він. — Треба перевести близьких у безпечне місце.
— Вони злякались, — тихо сказала Оксана.
— А злякані звірі — найнебезпечніші.

У цей момент він уперше за останній тиждень відчув, що його серце б’ється швидше. Не від страху — від розуміння, що зворотного шляху вже немає.

Плотка в дії

Наступного ранку місто прокинулося у новій реальності.
Офіційні джерела повідомили: прокурор Лукін пішов у відпустку.
Неофіційні — що він уже втік через польський кордон під чужим іменем.

А ще — згоріла квартира головного свідка по справі “Зеленого ходу”.
Пожежа, коротке замикання. Тільки от сусіди казали, що перед тим чули два гучні хлопки.
Свідок згорів заживо.

Богдан стояв перед монітором і стискав зуби.
— Вони чистять поле, — сказав він. — Якщо ми не встигнемо — не залишиться нікого, хто скаже правду.

Юрко відповів тихо:
— Я чув, що Плотка зібрав “своїх”. Старий катерний порт, сьогодні ввечері.
— Туди не доберешся просто так.
— Ми знайдемо спосіб. Але треба бути обережними. Плотка втрачає контроль, і він це знає.

Темна вода

Катерний порт був колись галасливим. Тепер — лише іржа, сморід мазуту і холодна темрява.
Під бляшаним дахом старого складу горіло кілька ламп. Біля них сиділи “старі вовки” — ті, хто роками кришував бізнеси, прикривав оборудки, робив справи.

Плотка стояв посередині, з чашкою кави, мов генерал серед розбитої армії.
— Без записів, — промовив він. — Без телефонів. Тільки ті, кому можна довіряти.
Його голос був спокійним, але рука трохи тремтіла.

— А що з тими, хто говорить зайве? — кинув хтось із тіні.
Плотка глянув йому просто у вічі.
— Ми побачимо зрадників по очах. І кожен нехай сам подумає, чи хоче бути наступним.

Дехто відвернувся. Інші зробили вигляд, що не чули.
Він дивився на них — і розумів: страх уже точить їх ізсередини.
І це було гірше за кулю.

Операція “Дзеркало”

Тим часом Богдан із командою готував контратаку.
Разом із ним працював Артем, Оксана, Юрко й колишній працівник СБУ — хакер на ім’я Влад.
Він мав обличчя людини, яка бачила надто багато.

— Ми не візьмемо Плотку за руку, — сказав Влад. — Але можемо показати, хто він є.
— І як ти це зробиш?
— Відкриємо дзеркало. Хай люди побачать своє відображення — і те, що стоїть за ним.

О п’ятій ранку на всіх великих екранах міста — у торгових центрах, на вулицях, навіть у вагонах метро — з’явились кадри: документи, фотографії, підписи, звіти.
Після кожного — короткий коментар: “Закрита справа. Замовчано.”
І наприкінці — портрет Плотки. Чорно-білий. Без тіні усмішки.
Під ним напис:

> “Обличчя страху. Знай своє зло.”

Місто завмерло. Люди зупинялися посеред вулиць.
Хтось фотографував екрани, хтось просто дивився мовчки.
А Плотка в цей час розбив телевізор у своєму кабінеті, так в ньому кипіла лють!

Контратака

Тієї ж ночі Богдан почув стукіт у двері. Вийшов — нікого.
Тільки біля порогу лежав пакунок.
Усередині — відрізаний шмат поліцейської форми, ще пахнущий димом, і записка:

> “Твоя правда — твоя могила.”

На стіні ліфта хтось написав червоною фарбою:

> “Ти перейшов межу. Ми — поряд.”

Богдан довго дивився на цей напис. Потім просто стер його ганчіркою.
Серце билося рівно, спокійно.
Він зрозумів, що страх вже не має над ним влади.

Останній погляд

Оксана сиділа поруч, тримаючи його за руку.
У квартирі панувала тиша, лиш вітер шелестів фіранками.
— Ти розумієш, що далі буде гірше? — спитала вона.
— Так. Але це вже не важливо. Правда варта цього. Хоч би що було далі.

Вона подивилася йому в очі.
— Тоді дивись на мене, — сказала вона, тому що я з тобою — Поки ще є в тобі світло.

Він посміхнувся.
— А потім... — промовив Богдан, — ми самі станемо світлом. Для тих, хто піде після нас.

І в ту мить десь за вікном знову спалахнуло полум’я — ще одне сховище, ще один архів, ще одна спроба втопити правду в темних водах.
Але він знав: вода не поглине те, що вже стало світлом.