Розділ 21. Обличчя в темряві

Дзвінок із безодні

Це сталося під ранок, коли місто ще спало, а тиша тягнулась, як павутина.
Телефон завібрував коротко, настирливо. Незнайомий номер. Богдан натиснув “прийняти” — і відразу пожалкував.

— У тебе сорок вісім годин, — жіночий голос був холодний, мов сталь. — Або знайдеш Мішу, або ми знайдемо тебе.

— Якого Мішу? — спитав він, стискаючи слухавку.

— Того, хто знає, хто наступний. Якщо він зникне — наступним будеш ти.

Клацання. Тиша.
Навіть гул холодильника у підвалі церкви здавався тепер загрозливим. Богдан відкинув телефон, але ім’я вже вкарбувалося у свідомість, як лезо.

Міша.
Колись вони перетинались. Прикордонник, що бачив надто багато. Після скандалу з наркотиками його “звільнили”, потім він безслідно зник. І ось тепер — повернувся, як привид з минулого. Але чому так радикально? Це тому, що Богдан вивів його на чисту воду.

---

Санаторій привидів

— Його бачили на південній околиці, — сказав Артем, розкладаючи карту. — Старий санаторій “Берізка”. Там давно ніхто не живе.

— Ідеальне місце для тих, хто хоче, щоб його не знайшли, — тихо відповіла Оксана.

Поїздка зайняла годину. Ніч розливалася над дорогою, фари зрізали темряву. Юрко мовчав, притискаючи до грудей аптечку. Усі знали — це може бути пастка.

Коли вони зупинилися біля санаторію, повітря пахло вогкістю і попелом. Вікна вибиті, двері навстіж.
Але на другому поверсі — вогник. Тьмяна лампа, наче око, що спостерігає.

— Я йду перший, — сказав Богдан.
Він взяв ліхтар, перевірив пістолет і ступив у темряву.

---

Тінь із минулого

На ліжку сидів чоловік — худий, у старій камуфляжній куртці. Руки тремтіли, очі бігали, мов у пораненого звіра.
— Я знав, що ви прийдете, — прошепотів він. — Вони вже поруч.

— Хто “вони”?

— Їх не видно. Але вони — в наказах. У паперах. У мовчанні. В усмішках генералів. — Міша хрипів, наче говорив через біль. — Вони забрали всіх. Тепер прийдуть по мене.

Він витяг з-під матраца стару, замаслену папку.

— Ось. Це — їхня кров, яку вони забрали у інших. Я ховав цю папку роками.

Богдан розкрив: списки, підписи, маршрути військових перевезень. Товар, паливо… і “спеціальні об’єкти”.
Серед них — люди. Номери без імен, але з датами зникнення.

— Це було під час війни. Вони перевозили не тільки зброю. Людей — як вантаж. Викрадених, “непотрібних”, тих, хто знав зайве. Частину вивозили за кордон. Інших — ховали в землю.

Міша дивився просто в очі:
— Я хотів це передати. Але всі або в гробу, або на посадах. А ти… ти ще не продався.

Богдан відчув, як тиск у скронях б’є пульсом.
Це був не просто доказ. Це — вибухівка під саму систему.

— Тебе треба вивезти, — сказав він.

Міша похитав головою.
— Якщо я піду — вони подумають, що виграли. Я залишуся тут. Нехай бояться. Я вже мертвий для них.

Він затягнувся цигаркою, усміхнувся криво, як людина, яка прийняла свою долю.

---

Голос із темряви

Наступного дня Оксана принесла флешку. Знайшла її у старій камері схову на вокзалі. Хтось залишив із позначкою: “Для Б.”

Вони ввімкнули запис.
Спочатку — тріск, потім два голоси. Один — прокурора Лукіна, впізнаваний, слизький. Другий — низький, глухий. Плотка.

> — Якщо Богдан не відступить — працюємо по другому сценарію.
— Без жінки. Вона зайва емоція.
— Добре. Тоді — авто. Аварія. Без слідів.

Оксана зблідла.
— Це… про мене.

Богдан стис кулаки.
— Значить, вони вже зробили свій вибір. Тепер — наш хід.
---

Контрудар

Вночі Богдан стояв на даху церкви. Місто внизу світилось розмитими плямами, але йому здавалось — темрява дивиться на нього.

— У нас є два дні, — сказав він Артему. — За цей час ми або розкриємо їх, або станемо наступними.

— І що ти плануєш?

— Повернути страх туди, звідки він прийшов.

План був божевільний, але іншого шляху не було. Оксана мала доступ до міської мережі екранів. Артем — до техніки для трансляції. Юрко — зв’язки серед волонтерів.

Вони працювали всю ніч. Мовчки, швидко, наче готувалися не до акції, а до битви.

---

Голос міста

Ранок розірвало світло.
На головній площі, де люди поспішали на роботу, раптом усі екрани ожили.
Новини зупинилися. Реклама згасла. І з’явилося обличчя прокурора Лукіна. Поруч — Плотка. Потім документи, маршрути, записи.

> “Мовчання — це спільник зла. Ми обрали голос.”

Ці слова світилися червоним по чорному. Люди стояли, не вірячи. Хтось знімав на телефон, хтось аплодував.

У цей момент Богдан стояв у натовпі, сховавшись під капюшоном. Вітер гойдав прапори, а всередині нього — дивна тиша.

Він не знав, чи виграв. Але знав

 — тепер їхній страх живе не в тіні.

---

Обличчя в темряві

Ввечері він повернувся до підвалу. На дверях — аркуш паперу.

> “Ти зробив хід. Наступний — наш. Тримайся ближче до світла. Далі буде темніше.”

Він усміхнувся. Не з викликом, а з розумінням.
Це гра без кінця. Але тепер правила знає і він.

Богдан загасив лампу, глянув в темряву і прошепотів:

— Тепер я бачу вас. Усі ваші обличчя.

Попереду — війна не за владу, а за правду.
І він був готовий зустріти її, навіть якщо в світлі  повстане ворог.