Розділ 19. Повернути Юрка.

Вони забрали одного з нас

Є речі, які не пробачаються.
Зрада, підлість, насильство — усе це колись повертається. Але коли торкаються твого, твого побратима, — тоді в тобі прокидається щось, чого краще нікому не бачити.

Богдан сидів у підвалі старої церкви. Над ним — тиша нічного міста, а перед ним — мережа моніторів, серверів і проводів. Світло екранів грало на його обличчі, відбиваючись у темних очах, що давно вже не знали сну.

Камери з вулиці, де востаннє бачили Юрка, показували лише фургон без номерів, який зник за рогом через тридцять секунд після викрадення. Богдан перемотував відео знову й знову, шукаючи бодай натяк. І знайшов.
На задньому склі фургона — стара наклейка автосервісу, частково стерта, але з упізнаваним логотипом. І розбита фара з правого боку.

— Є зачіпка, — мовив він сухо, ніби сам до себе.

Артем, який стояв поруч, нахилився до екрану. — Точно. Такі наліпки ставили лише на станціях біля північної промзони.

Богдан підвівся. — Шість таких автосервісів у місті. Але тільки в одному поруч є підземні бокси.

Артем розклав карту на столі. — Перевіримо всі.

— Разом, — коротко сказав Богдан. — Тепер тільки разом.

Сліди у темряві

Вони виїхали після опівночі. Місто спало, але для тих, хто полює темрява і ніч — робочий час.
Оксана залишилася в підвалі церкви, тримаючи зв’язок через шифрований канал. Її голос лунатиме у вухах через гарнітуру, як тихий провідник серед хаосу.

Перша адреса — порожній бокс. Друга — лише охоронець, який прикинувся п’яним і неначе нічого не бачив. Але на третій... Богдан відчув це ще до того, як вийшов із машини.
Повітря було не таке. Густіше. Тяжче.

— Тихіше, — прошепотів він.

Артем нахилився, торкнувся землі. — Вібрація. Хтось внизу, під землею працює.

За металевими воротами ховався гараж, що на вигляд здавався закинутим. Але запах свіжого бензину і забруднений слідами бетон під ногами, говорили інше.

Богдан обійшов з тильного боку, де вентиляційна решітка ледве трималася. Обережно зняв її. Холодне повітря знизу било прямо в обличчя.

— Підвал, — прошепотів Артем.

Богдан лише кивнув. — Йдемо.

Під землею

Темрява ковтнула їх одразу. Ліхтарики світили вузькими променями, що пробивали пил, мов крізь туман.
Сходи вели до нижнього приміщення. Металеві стіни, бетонна підлога, запах крові, поту і страху.

В центрі кімнати — стілець.
На ньому — Юрко.
Обличчя побите, рот заклеєний, руки зв’язані дротом. Його голова схилилася на груди, але груди ще підіймалися в диханні.

Артем кинувся перерізати мотузки. Богдан тим часом пішов вперед, прислухаючись. За тонкою стіною — звук. Кроки. Двоє неначе.

— У нас гості, — тихо сказав він.

Двері відчинилися різко. Один із катів ступив усередину, тримаючи ніж. Другий лишився в тіні.
Богдан не чекав. Два кроки вперед, удар у горло — і перший падає, хриплячи. Другий, бліднучи, піднімає руки. Артем підхоплює пістолет, наставляє на нього.

— Говори, — рикнув Богдан. — Хто наказав?

— Ми… лише виконавці… — забелькотів той. — Нас найняли. Капітан Плотка… він… він керував.

Ім’я прозвучало, як лезо. Богдан відчув, як стискається щелепа. Плотка — колишній співробітник поліції, переведений у відділ внутрішньої безпеки. Людина системи. Людина, яку він колись називав колегою.

Богдан ударив кулаком у стіну поруч із його головою. — Забирайся звідси, якщо хочеш жити.

Той вискочив, залишивши зброю.

Артем тим часом підняв Юрка. — Тримайся, друже. Все добре. Ми прийшли.

Юрко кліпнув очима, наче прокидався після довгого сну. — Я… думав, ви не прийдете…

Богдан присів біля нього. — Ми завжди приходимо. Навіть якщо весь світ проти.

Гаряче розслідування

У сусідній кімнаті стояли столи, завалені технікою, документами, флешками. На екрані монітора — списки імен, суми, маршрути. Вони викрадали не тільки людей, а й інформацію. Продавали тих, хто знав забагато.

— Це частина великої схеми, — сказав Богдан, фотографуючи все на телефон. — Тут не тільки Юрко. Тут — усі, хто колись ішов проти них.

Він зібрав жорсткі диски, папки, карти пам’яті у рюкзак.
— Їдемо. Через десять хвилин тут буде їх підмога.

Вони вийшли тим самим шляхом, через вентиляцію. Артем підтримував Юрка, Богдан йшов останнім. Надворі вітер гнав нічний туман, мов дим після битви.

В машині мовчали. Лише Юрко нарешті заговорив:
— Я бачив його. Точно бачив. Це був Плотка. Він питав, хто ще знає… про порт.

Богдан кивнув, але в очах його вже не було здивування — лише лід розуміння всього.
— Значить, він знає, що ми ще живі. І він спробує закінчити те, що почав.

— А ми? — спитав Артем.

Богдан глянув у дзеркало заднього виду. Там, серед туману, тьмяно блимали вогні нічного міста.
— Ми зробимо те, що вміємо найкраще. Відповімо правдою.

Хто справжній ворог

Коли вони повернулися до церкви, Оксана вже чекала. Вона не сказала ні слова, лише кинулася до Юрка і обняла його. Її пальці тремтіли, але в очах палало полегшення.

— Живий… — прошепотіла вона. — Дякую, Боже…

Богдан зняв куртку, кинув на стіл рюкзак із доказами.
— Ось воно. Ланцюг до самого верху. Але цього разу ми не підемо до поліції. Ми покажемо це людям.

Артем усміхнувся стримано. — Ти знову хочеш битися з системою в прямому ефірі?

— Не хочу, — сказав Богдан. — Мушу.

Він глянув на Юрка. — Вони думали, що можуть ламати людей. Але кожен, кого вони торкнулись, стає нашим союзником. Ми не жертви. Ми свідки.

Юрко підвів голову, голос його був тихий, але твердий:
— Тоді йдемо до кінця. Без страху.

Богдан кивнув. — Без страху.

І десь за вікном, у тиші ночі, задзвонив церковний дзвін. Повільно, глухо. Наче нагадував: час враховувати не години і слова — а вчинки.