Розділ 18. В пастці вовків

Нічний рейд

Місто спало, але порт — ніколи. Темрява ковзала між контейнерами, ковтала світло рідких ліхтарів, ховала шепіт хвиль і запах мазуту. Над водою стояв дим — важкий, солоний, наче перед грозою.
Богдан сидів за кермом старого мікроавтобуса, що колись возив гуманітарку. Тепер він був схожий радше на примару минулого, ніж на транспорт.
Поруч — Артем, спокійний, мов вовк перед стрибком. На задньому сидінні — Оксана, її пальці бігали по планшету, відблиски екрана миготіли на обличчі, як сигнали з іншого світу.

— Камери відключені, — тихо сказала вона. — На двадцять хвилин ми невидимі. Потім — усе знову запрацює.

— Нам більше й не треба, — буркнув Артем, перевіряючи зброю. — Головне — витягнути Юрка.

Богдан мовчав. Його пальці міцно стискали кермо, але думки були далеко. Зникнення Юрка не було випадковим. Він знав занадто багато про перевалку контрабанди зброї, в якій булипричетні ті, кого краще не чіпати.
Проте саме тому він і був другом Богдана. Ті, хто боїться правди, — її вороги. А ті, хто за неї йдуть на все — сім’я.

— Ми підходимо, — прошепотів він. — Склад номер сім. Третій причал.

Мікроавтобус зупинився за бетонною стіною. Море билося в берег, як серце перед ударом.

Склад №7

Вони прослизнули всередину через бічні двері.
Темрява там була густішою, ніж зовні. Пахло іржею, дизелем і старим страхом. У кутку мигала лампа, наче моргала оком.

— Нічого не чіпай, — шепнув Богдан. — Вони могли залишити пастки.

Оксана підсвітила планшетом: на екрані з’явилася теплокарта — кілька червоних плям. Люди.

— Двоє біля центрального входу, один у кімнаті охорони. І ще… — вона завмерла. — Під підлогою. Є рух.

Артем зняв запобіжник і коротко кивнув.
Крок. Другий. Тиша, що болить у вухах. І раптом — хрускіт.

Постріл. Один. Глухий, як крах.

— Артем! — Богдан рвонув уперед.

Той стояв над тілом охоронця. На обличчі — жодної емоції.

— Не встиг навіть запитати, хто ми. Але він не сам.

Богдан глянув на стіну позаду. На ній — ледве помітний контур люка. Звідти тягло холодом.

— Там, — вказав він. — Підвал.

Кімната під землею

Люк відкрився із скрипом, мов зітхання старого звіра. Вузький лаз спускався вниз. Повітря було важке, сире. Генератор гудів десь унизу, ледь освітлюючи бетон, кнопкою пуска.ц

Богдан ішов першим. Кожен крок луною відбивався в тиші. Потім — голос.
Тихий, виснажений :

— Хто… там?..

Він направив промінь ліхтарика вперед — і побачив його.
Юрко. Побитий, зв’язаний, але живий. На обличчі — кров і полегшення.

— Ви… прийшли… — прошепотів він.

— Завжди і не інакше, — відповів Богдан і розрізав мотузки. — Тримайся. Ми забираємо тебе.

Юрко хитнув головою. — Пастка…

Його слова потонули в пронизливому  лунанні сирени.

Не втекти

Світло мигнуло.
Засуви клацнули.
Двері зверху замкнулися.

— Вони знали, що ми прийдемо, — сказала Оксана. Її голос тремтів не від страху, а від люті.

Богдан стиснув пістолет. — Тоді зустрінемо їх як слід.

Гупання чобіт.
Тіні з автоматами.
Постріли.

Гул лунав в бетонних стінах, наче саме повітря кричало. Богдан стріляв короткими серіями — без паніки, холодно. Його рухи були точні, наче у хижака, що знає ціну кожному пострілу.
Артем прикривав тил, сипав свинцем по напрямках, звідки сунули «вовки» — найманці, охорона тих, хто керував системою.

Оксана схопила Юрка і потягнула його до вентиляційної шахти. — Є вихід нагору. Я проб’ю код!

— Йди! — крикнув Богдан. — Ми за вами!

Його крик потонув в черговому вибуху. Хтось кинув гранату — бетонна стеля затремтіла. Артем кинувся вперед, відштовхнув Богдана. Вибух. Тиша. Потім дим і пил.

— Артем! — Богдан кашляв, але бачив, що товариш живий. Кров на руці, але очі — живий вогонь.

— Не з таких я хто падає, — прошепотів той і знову підняв пістолет.

Вони прорвалися до головного коридору. І саме тоді почули — наказний голос, що пролунав гучніше ніж шум:

— СБУ! Зброю на підлогу!

Світло ліхтарів, постаті в чорному. Богдан застиг. І серед цих силуетів — знайомий голос:

— Богдане… Це ми. Ми отримали твої матеріали. Ми бачили ефір. Ти не один.

Перед ним стояв полковник Назаренко — той самий, з яким колись розслідували справу, яку «зверху» наказали забути.

Богдан опустив зброю. Вперше за багато місяців відчув — можна вдихнути спокійно.

Світло після тіні

Ранок прийшов із запахом моря і бензину. Склад №7 оточили, опечатали, вивели десятки людей у кайданках. Камери знімали. Імена — вже летіли у стрічках новин.
Система тріщала. Але не падала — ще.

— Що тепер буде з тобою? — спитала Оксана, сидячи біля мікроавтобуса. Вона втомлено посміхнулась.

Богдан довго мовчав. Дивився, як сонце прорізає туман над причалом.

— Не знаю, — сказав нарешті. — Може, знову пошлють подалі. Може, знову залишусь сам. Але… якщо навіть один крок зрушив це болото — значить, не дарма я живу і працюю.

Він підняв голову. Десь за містом, у ранковій імлі, грали діти. Світ, який треба було захистити, але він був не такий, без пафосу, а тільки необхідне.

— Пам’ятай, — сказав він Оксані. — Тільки там, де борються, є надія.

І пішов уздовж причалу — просто в світло, що народжувалось із тіні.