Розділ 17. Тінь на півдні

Іноді вигнання — це не кінець. Це лише новий фронт. Нове місто, нові обличчя, ті самі схеми. Ті самі тіні.
Тінь на півдні.

Нова адреса — стара схема

Південне місто зустріло Богдана морським вітром і байдужими поглядами.
На пероні — вицвілі рекламні плакати, солоні калюжі, запах дизелю і втоми. Люди звикли жити під сонцем, але боялись говорити вголос навіть про дощ.

Його зустрів новий начальник поліції — кремезний, усміхнений чоловік із руками, схожими на лопати. На формі — блискучі зірки, у погляді — втома, змішана з підозрою.

— Тут тихо, Богдане, — сказав він, коли вони вийшли з кабінету. — Не геройствуй. Роби, що скажуть, і буде тобі спокій. Люди тут не люблять, коли їх турбують. Особливо вночі.

Богдан лише кивнув. Він вже бачив цей сценарій — сотні разів.
Кожне «тихо» означало те саме: хтось глибоко сховав правду, і всі бояться, щоб вона не випливла.

Він мовчки розклав свої речі в службовій квартирі, подивився на старий револьвер і подумав:
«Мабуть, спокій — це розкіш для тих, у кого чиста совість».

Зниклі люди

Вже на третій день він помітив, що в реєстрі зниклих осіб стоїть позначка «тимчасово призупинено» — навпроти дванадцяти справ.
Молоді чоловіки, 18–30 років. Всі — з робітничих сімей, більшість — з портової зони.
Схожі історії: вечір, темна вулиця, без свідків. Потім — тиша.

Богдан підняв архіви. Слідчі документи виглядали акуратно — надто акуратно.
Жодної зачіпки, жодного протоколу обшуку, жодного свідка.
Все списано на «втечу за кордон», «сімейні конфлікти» або «невідомі обставини».

Він зустрівся з однією з матерів зниклих — худою жінкою, яка носила фото сина в целофановій обкладинці.

— Його звали Ілля, — сказала вона, стискаючи хрестик у долоні. — Він ішов з роботи. Мені дзвонив. Сказав: “Мамо, ще п’ять хвилин — і я вдома”. І все.
— Ви зверталися до поліції?
— Так. Сказали: може, закохався, поїхав. Але він не такий. Він…
Очі її наповнились слізьми.
Богдан мовчав. Він бачив цей біль раніше — у матерів, які чекали синів з війни. Тільки тепер війна — без фронту, без ворога, без правди.

Контрабанда і мовчання

Коли він поїхав до порту, то зрозумів все.
Вдень — охайні вантажні платформи, усміхнені охоронці, перевірки документів.
Вночі — ті самі ворота відчинялися для вантажів без реєстрації. Чорні фури виїжджали за межі міста, а назад поверталися пустими.

Офіційно — «експорт металу».
Насправді — контрабанда техніки, наркотиків, навіть людей.

Місцеві все знали, але мовчали.
— Ми не ліземо, — сказав один таксист. — Хто туди поліз — того або втопили, або зробили винним.

Богдан зрозумів: діяти треба інакше. Не напролом.
Він створив маленьку групу з тих, кому довіряв — колишній оперативник Артем, студент-практикант Юрко і журналістка Оксана, яка вже мала власне розслідування по порту.

Провокація

План був простий і божевільний.
Юрко мав влаштуватися в бухгалтерію порту як інтерн.
Його завдання — знайти докази подвійного обліку: одне — для держави, друге — для «своїх».
Богдан розумів, що хлопець ризикує. Але іншого шляху не було.

Три тижні — тиша. Потім, вночі, дзвінок.

— Є, — прошепотів Юрко. — Два набори звітів, різні підписи, різні суми. Імена збігаються з тими, хто “зник”.

Богдан приїхав особисто.
Вони зустрілися в старому складі біля залізниці. Юрко передав флешку.
— Це — частина. Є ще копії в мене вдома. Якщо щось — передайте Оксані.

Богдан відчув холодний клубок у грудях. Він знав, що тепер полювання почалось. І вони — здобич.

Зрада поруч

Наступного вечора вікно квартири Оксани розлетілося від удару. У кімнату влетіла цеглина, обмотана запискою:
«Зупинись, жінко.»

Вона подзвонила Богдану.
— Вони нас пасуть. Я бачила темний фургон під будинком.
— Не виходь. Я їду.

Та вже наступного ранку зник Юрко.
Телефон мовчав, а камери спостереження зафіксували, як його затягують у мікроавтобус без номерів.
Богдан дивився відео, стискаючи кулаки до болю.
Він не міг навіть офіційно відкрити справу — зверху прийшла команда «не роздувати».

«Вони хочуть зламати мене страхом. Але цього разу — ні», — подумав він.

Честь — не посада

Коли Артем побачив відео, він мовчки дістав із шафи стару кобуру, стер пил і вставив пістолет.

— Якщо вони взялися за дітей — значить, бояться, — сказав він. — А якщо бояться, значить, ми близько.
Богдан глянув йому у вічі.
— Нас троє проти сотні, Артеме.
— Але ці троє знають, за що борються.

У той вечір вони вирушили до порту. Без ордерів. Без дозволів. Лише з правдою і зброєю.
На набережній стояли фури, двигуни тихо гули. Вогні тремтіли у воді.
Богдан відчував, як тінь знову накриває його життя. Але цього разу він не збирався відступати.

У кожному зниклому хлопцеві він бачив не лише жертву — а відображення себе.
І розумів: поки ці тіні ходять берегом, ніхто не вільний.

*«Тінь на півдні» — подумав він. — Але навіть тінь має джерело світла. І я його знайду.