Розділ 15. Той, хто повернувся

Коли здається, що зло втекло — воно просто набирає нову форму.
І повертається.

Повернення

Минуло три дні після вибухового ефіру. Три дні після пострілу, що міг поставити крапку в житті Богдана.
Місто ще не оговталося. Люди шепотілися в чергах, на базарах, в транспорті.
Телебачення показувало обшуки, затримання, коментарі прокурорів, політичні заяви.
Здавалося, правда перемогла. Але система не зникає — вона просто міняє обличчя.

На четвертий день з’явився він.

Мер міста — той самий, що зник напередодні ефіру.
Повернувся не потайки, не через чорний вхід, а прямо перед телекамерами.
У костюмі, випрасуваному до блиску. З дорогою краваткою. Усміхнений, спокійний, навіть трохи зверхній.

— Я — законно обраний мер міста, — заявив він, піднявши руку перед журналістами. — І маю право захищатися. Проти мене — наклеп. Це політична гра. Спроба перевороту.

Його голос звучав упевнено. Кожне слово — вивірене, продумане.
— Ви відкидаєте всі докази, які були оприлюднені в ефірі? — вигукнув один із журналістів.

— Звісно, — спокійно відповів мер. — Це монтаж. Брехня. Хтось вирішив зробити собі ім’я, граючи на чужих долях. Погано зіграна п’єса.

Його очі блиснули холодом.
Він говорив, як досвідчений актор, що давно не боїться сцени.
І натовп, який нещодавно скандував “Справедливість!”, вже розділився. Хтось вірив йому. Хтось — ні.

Ввечері в новинах мер виглядав переконливо.
Його підтримали кілька депутатів, підприємці, навіть один телеканал, який раніше мовчав.
Усе виглядало, наче Богдан — фанатик, а не герой.
Так і почалася нова гра.
---

Інтрига зсередини

Того ж вечора Богдана викликав керівник обласного управління.
Кабінет пахнув кавою, стресом і страхом.
Керівник сидів із опущеними очима, крутячи ручку в руках.

— Мені дзвонили з Києва, — сказав він нарешті. — Є вказівка. Припинити розслідування щодо мера.

Богдан застиг.
— Ви серйозно?

— Я між молотом і ковадлом, — глухо мовив начальник. — А ти — цвях, якого намагаються витягнути.

Тиша впала, мов камінь.
Богдан подивився в вікно. Ніч. Дощ лив, як попередження.

— Мені потрібен один день, — сказав він. — Один день, щоб довести, що цей чоловік — не просто винен. Він небезпечний. Для всієї навіть системи. Бо дбає тільки про себе.

Начальник важко зітхнув.
— Ти розумієш, у що лізеш?

— Так. Але хтось має це зробити.
---

Пастка для мера

Наступного ранку Богдан розпочав операцію.
Він домовився про “зустріч” мера з нібито підприємцями, які хотіли “повернути старі схеми”. Насправді — це були агенти під прикриттям.

Місце вибрали — ресторан на околиці міста, у закритій залі.
Мер прийшов спокійний, впевнений, з охороною.
Його зустріли “партнери” — троє агентів у ролях бізнесменів.

— Панове, — почав мер, наливаючи собі вина, — весь цей бунт скоро здується. Люди забудуть. Я поверну все, як було. І всіх.

Він говорив відкрито, навіть нахабно.
— Закон — це те, що ми самі пишемо, — сказав він, посміхаючись. — А ті, хто надумав собі іти проти — або зламаються, або зникнуть.

На столі тихо і не помітно працювала камера.
Кожне слово, кожен рух — записувалися.
Богдан дивився на монітор з оперативного пункту й мовчав.
Його серце билося рівно. Уперше він відчув не гнів, а холодну впевненість.

---

Пряма розмова

На наступний день він особисто прийшов у мерію.
Без охорони. Без преси.
Просто зайшов у кабінет, де ще пахло дорогим тютюном і страхом.

Мер сидів за столом, роблячи вигляд, що переглядає документи.
— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він, навіть не підвівши голови.

Богдан поклав на стіл конверт.
— Це запис вашої вчорашньої зустрічі. І ордер на обшук. Ви більше не керівник. Ви — фігурант справи.

Мер підняв очі, в яких блиснула злість.
— Думаєш, ти виграв?

— Я не граю, — відповів Богдан. — Я просто працюю.

Він розвернувся і пішов. Без театральних жестів, без пафосу.
За дверима кабінету мера чекала тиша — коротка, важка, як затишшя перед бурею.
---

Вибір

Вдома Богдан довго мовчав.
Дружина принесла чай, поставила поруч, не питаючи нічого.
В її очах було більше розуміння, ніж у всіх колег і керівників разом.

— Хочеш кинути? — тихо спитала вона.

Він усміхнувся.
— Ні. Просто розумію, що це вже не боротьба за справу. Це боротьба за душі. За те, щоб люди знову повірили в правду, а не в красиву брехню.

Син підійшов і сів поруч.
— Тату, ти не боїшся?

Богдан обійняв його за плечі.
— Боюся. Але страх — це не причина зупинятися.

Він глянув у вікно. Дощ все ще лив, немов змиваючи старе.
— Я залишаюсь. Бо якщо не я — то хто?

І десь у темряві міста, що знову готувалося до бою, хтось вимикав світло в кабінетах влади.
Богдан знав: завтра на нього чекає ще важчий день.
Але в його очах горів вогонь — тихий, справжній.

Вогонь того, хто вже одного разу переміг систему.
І тепер був готовий зробити це знову.