Розділ 13. Вибух в ефірі і продовження терміну

Інколи правда — це куля, випущена не з пістолета, а з прямого ефіру. І стріляє вона точніше, і потрапляє прямо в серце, якщо в ньому є Віра і не ранить а приносить благо, бо з такими Бог.

Початок, якого боялися всі, настав наступного вечора. На годиннику — двадцять хвилин до двадцятої. У коридорах редакції кроки були уривчасті, голоси — приглушені, як у операційній перед важливою операцією. Хтось молився, хтось нервово курив на вулиці, хтось дивився на годинник і промовляв: «Тепер або ніколи».

В студії стояла камерна тиша. Телекамери мовчки ловили кожну зморшку на обличчях людей за столом. Журналіст, який мусив вести ефір, за хвилину до прямого ефіру робив останній погляд в монітор і стискав ручку. А Богдан сидів поруч — в одязі без знаків, без форм, з обличчям, ніби вирізаним із каменю. У нього було відчуття, ніби ось-ось упаде остання стіна, що приховувала все це лайно.

— Сьогодні ми говоримо не про чутки, — сказав ведучий у мікрофон, — сьогодні ми говоримо про факти, які можуть перевернути життя міста. Про факти, що вже мають документи та голоси.

Камери повільно підвелися. Червоний індикатор «LIVE» загорівся. Серце редакції почало битися в унісон із серцями глядачів.

— Те, що ви зараз побачите, — не інсинуація, не політичний наїзд, — заговорив Богдан. — Це документи, записи, прослуховування, відео — усе, що підтверджує існування зрощеної корупційної схеми між правоохоронцями, чиновниками та бізнесом. Я більше не мовчатиму.

Екран вибухнув кадрами. Перший ролик — відеозапис, де начальник податкової приймає конверт під столом в знак «допомоги» для одному великому оператору. Другий — запис телефонної розмови, в якій прокурор дає команду закрити справу «потрібного забудовника». Третій — підписаний документ, який дає зелене світло на «спеціальний режим» для інвестпроекту, попри порушення екологічних норм; підпис — мер міста.

Кожне ім’я — як постріл. Кожен підпис — як відбиток на совісті. Ведучі за кадром губилися в суміші шоку й професійного трепету: ті, хто роками були поза підозрою, тепер були виявлені на фактах, відкриті, як на долоні. Коментарі в інтернеті запалали миттєво: «Це кінець», «Нарешті!», «А правда де була наші суди?»

Перші хвилини ефіру перетворилися на лавину. Телефони в апаратній зазвучали, як дуже гучна музика: дзвінки від глядачів, від чиновників, від тих, кому є що приховувати. Режисер, який за три дні до ефіру спав по дві години, тепер голосив у навушник: «Слідкуйте за стрічками! Моніторьте соцмережі!». Усі великі канали вже кидали запити. Вебсервери редакції почали нагріватися від навантаження — люди тягнулися до правди, як до води в пустелі.

Але разом із лавиною прийшли удари з усіх боків.

Телефон Богдана не переставав дзвеніти. Черговий грубий тон — начальник управління зі словами, від яких мороз по шкірі:
— Богдане, вимикай! Ти не уявляєш, у що вліз! Це катастрофа для всіх нас, і найбільш для тебе.

— Пізно, — відповів він холодно. — Люди вже побачили. Я більше не спільник тим хто покриває злочини. Тепер правда сама собі проростає, тому що все виявлено.

На порозі студії з’явилися перші представники «ситуації»: розгублені радники, кур’єри з паперами, люди з камерами, поліція, яка, здається, не знала, куди дивитись. Водночас у соцмережах з'явились фейки, які намагались перевести розмову в інше русло — «це провокація», «це іноземний слід», «це хтось хоче зруйнувати місто». Групи в месенджерах почали координовано скидати інформацію про «нестабільність». Це була класика — тактика замилювання, вичікування, дискредитації.

У коридорі редакції стояв Сергій. Його постава була прямою, але погляд порожній. Він не підійшов до студії, лиш спостерігав із віддалі. Коли Богдан вийшов після ефіру, Сергій підійшов до нього тихо, як інквізитор.

— Ти розумієш, що це — самогубство? — прошепотів він. — Вони знайдуть слабке місце. Вони зламають твоє життя.

— І що? — відповів Богдан. — Краще померти за правду, ніж жити в брехні.

Сергій відвернувся. Його голос зламався на «я не зможу тобі допомогти». Це було не відмова — це був вирок. І навіть якщо він хотів бути поруч, його страх зробив вибір за нього.

Поки над містом розносилися новини, на вулицях з’являлись люди. Хтось стояв із плакатами «Правду!», хтось прийшов просто подивитися, що відбувається. Перші акції вимоги пояснень зібралися біля мерії. Дехто вимагав негайної відставки, дехто — відкритого розслідування.

Телефонні лінії в офісі мера незамовкали: голоси, погрози, вимоги, запити. Через три години після ефіру знаний бізнесмен з голосом, що тремтів від нервів, з’явився в прямому ефірі: «Ми готові співпрацювати з перевіркою», — сказав він. Але ці слова вже не могли спокутувати їх вину.

В супроводі всього цього всього почалися і перші удари у відповідь. Серія атак на сайти редакції — DDoS, які залякані і зломлені хакери переводили на пік навантаження; спроби зламати прямі трансляції; трохи пізніше — дивні перевірки з боку «контрольних органів», які традиційно з’являються, коли системі треба все зам’яти. Хтось навіть підпалив автомобіль одного з журналістів, як попередження. Ніхто не постраждав, але послання було зрозумілим: ми можемо зупинити вас іншими засобами.

Аліна, яка підходила до Богдана під час перерви й сідала поруч на сходах редакції, дивилась на нього очима, заповненими і вдячністю, і тривогою.

— Ти зробив це вже вдруге, — прошепотіла вона. — Ти розумієш, яка ціна?

— Я тільки почав, — відповів він. — Мені не соромно платити її. Нехай буде боляче їм більше. Вони роками нищили інших — тепер хай відчують це на собі 

— Ти не думаєш про сім’ю? Про тих, хто поруч? — запитала вона, відводячи очі.

— Думаю. Але якщо ми не зруйнуємо цю мережу зараз, вони зруйнують усе навколо — і наші сім'ї теж. Ціна свободи — це постійний ризик і приниження.

Ніч опустилась на місто, але вона вже не була такою, як вчора. Повітря було насичене енергією змін. Десь у під’їздах люди шепотіли одне одному: «Вони заговорили. І це страшно для інших». Десь хтось посміхався: «Може, нарешті буде справедливість».