Розділ 11. Падають навіть ті, хто поруч

> Справжня зрада — це не завжди ніж у спину.
Іноді це мовчання, коли ти найбільше потребуєш захисту в свідченні правди.
---

Тріщина в довірі

Богдан сидів у напівтемному кабінеті. На екрані миготіло зображення, яке він не міг стерти з пам’яті.
Відео тривало лише двадцять сім секунд. Але кожна секунда — як удар під дих.

На записі — Сергій Коваленко, його колега, друг, брат по службі. Людина, з якою вони пройшли крізь операції, де смерть дихала в потилицю.
Він стояв біля чорної машини, озираючись. Потім відкрив папку з грифом «таємно» і передав її чоловікові у темному пальті.

Богдан збільшив кадр. Обличчя того чоловіка не потребувало пояснень.
Прокурор Орлов. Той самий, що фігурував у справі про кришування наркоторгівлі.

— Ні… — тільки й видихнув Богдан. — Ти ж був поряд…

Руки тремтіли. Пальці несвідомо стискали чашку з холодною кавою.
В голові розносився гул — важкий, металевий, мов дзвін після вибуху.

Сергій? Той, хто рятував йому життя в Маріуполі, коли снайпер ледь не зняв його на даху? Той, хто стояв поруч під час рейду на чорний офіс у Харкові?

Богдан перемотав відео знову, і знову. Шукав хоч натяк на монтаж, на підробку. Але кожен піксель кричав, це правда.

— Чому, Сергію?.. — прошепотів він. — Чому саме ти?

---

Розмова, якої не мало бути

Пізно ввечері задзвонив телефон.
Номер — невідомий. Голос — жіночий, спокійний, але напружений.

— Вам треба мене вислухати. Це важливо.

— Хто ви?

— Людина, яка хоче, щоб ви залишились живим.

Богдан вагався секунду, потім відповів:
— Говоріть.

— Не по телефону. Завтра, сьома вечора. Кав’ярня «Лотос» на Подолі. Не запізнюйтесь.

І зв’язок обірвався.
---

Наступного вечора він сидів за столиком біля вікна. Кав’ярня була майже порожня, лише запах кориці та свіжозмеленої кави наповнював повітря.

Жінка з’явилася точно о сьомій. Темна куртка, капюшон, холодний погляд. Вона сіла навпроти, не знімаючи рукавичок.

— Колись я працювала на них, — сказала вона тихо. — У слідстві. Потім в СБУ. Я бачила, як система гниє зсередини.

— І тепер ви вирішили каятись? — Богдан говорив рівно, але в очах світилася підозра.

Вона посміхнулась сумно:
— Ні. Тепер я хочу, щоб хтось зробив те, чого я не змогла.

З кишені вона дістала чорну флешку й поклала на стіл.
— Тут — докази. Усе: фінансові схеми, підкуп суддів, документи, перехоплені листування. Там не лише Орлов. Там мер міста, голови департаментів, депутати. І ще ім’я, яке ви не захочете бачити.

Богдан підняв погляд.
— Ім’я?

— Того, кого ви називали другом.

Серце стислося.

— Сергій.

Жінка кивнула.
— Він не просто передавав папку. Він зливав інформацію роками. За гроші. За посади. За спокій.

Вона зробила ковток кави й додала:
— Система хоч і нападає як ворог. Але вона найбольніше нападає, коли друзі продають тебе і знаходяться з зсередини неї. 
---

Вибір без права на помилку

Богдан довго мовчав. Тиша між ними була густою, як дим.

— Чому саме я? — спитав нарешті. — Чому ви довіряєте мені?

— Бо ви не питаєте дозволу діяти. Бо ви не шукаєте слави. І ще тому, — вона трохи знизила голос, — що вас не можна купити.

— Ви впевнені?

— Досить впевнена, щоб поставити на вас усе.

Богдан взяв флешку в руку. Вона була холодна, як зброя перед боєм.

— Якщо я це розкрию — мене зітруть.

— Якщо не розкриєте — зітруть правду. А разом із нею — вас теж.

Вона піднялася, на мить зупинилась і сказала:
— Ви навіть не уявляєте, наскільки глибоко проросло коріння цього бруду. Якщо почнете — дороги назад не буде.

— Я ніколи не шукав доріг назад, — відповів він.

Жінка зникла у натовпі, залишивши по собі запах кави й гіркого і небезпечного вибору.

---

Перед бурею

Усю ніч Богдан сидів в офісі. Монітор світився тусклим світлом, відображаючи на його обличчі втому і рішучість.
На екрані — десятки файлів. Імена, рахунки, схеми, дати.
Сергій згадував знову і знову. В документах, у листах, у грошових переказах.

Кожен рядок — як цвях у домовину колишньої дружби.

Він спробував знайти хоч натяк, що той діяв під примусом, що його підставили. Але все було занадто чітко, занадто системно.

На мить Богдан прикрив очі.
Йому згадався день, коли вони разом стояли на даху недобудови, дивились на нічне місто після чергової операції.
Сергій тоді сказав:

> — Знаєш, іноді здається, що ми воюємо не з людьми, а з самою тінню, яка живе в кожному кабінеті.

І ось тепер він сам став тією тінню.

---

Вранці Богдан увійшов у редакцію телеканалу, де колись працював як консультант.
— Привіт, друже, — кинув йому журналіст Ігор Марченко, — ти виглядаєш, наче три дні не спав.

— Не спав, — коротко відповів Богдан і поклав флешку на стіл. — Мені потрібен прямий ефір. Сьогодні.

Ігор підняв брови.
— Щось серйозне?

— Те, що змінить усе.

Журналіст відчув, як повітря в кімнаті стало важчим.
— Ти розумієш, чим це закінчиться?

— Так. І все одно зроблю це.

Він подивився у вікно. Над Києвом повільно вставало сонце. Світло пробивалось крізь дим і смог, але все одно світило.

> «Навіть якщо впадуть ті, хто поруч — правда має стояти», — подумав він.

Богдан стиснув у руці флешку, як меч перед останньою битвою.

І знав: сьогодні ввечері його життя зміниться назавжди.