Розділ 10. Викриття.

Коли правда виходить на світло — одні ховають очі, інші піднімають голову.
Богдан обрав друге.
---

Початок атаки

Кімната була тихою. Лише клацання клавіш і віддалене гудіння комп’ютера.
Аліна сиділа навпроти, бліда, але зосереджена. Погляд — як у солдата перед боєм.

— Ось, — вона поклала ноутбук на стіл, — цей журналіст погодився ризикнути. Пряма трансляція. Без монтажу, без цензури.
— І вони дадуть мені слово?
— Якщо ти говоритимеш відкрито. І рішуче.

Богдан усміхнувся куточком губ.
— Я говоритиму. Але не для сенсації. Для справедливості.

Його голос був тихим, але в ньому бриніла сила.
Аліна відчула — зараз щось зміниться. Не лише в їхніх життях, а й у всій країні.
---

Трансляція

Екран спалахнув червоним написом LIVE.
Лічильник глядачів ріс щосекунди: сто, тисяча, п’ять, десять… десятки тисяч.
Люди з усієї країни, журналісти, волонтери, прості громадяни — усі чекали.

Журналіст із помітно тремтячими руками звернувся:
— Пане Богдане, ви були слідчим. І зараз маєте документи, які можуть змінити розклад сил у всій правоохоронній системі. Це правда?

— Це правда, — твердо відповів Богдан.
— І ви готові показати їх прямо зараз?
— Так. Але не тому, що хочу помсти. А тому, що настав час правди.

Він поклав на стіл невелику флешку — звичайну, чорну, стерту на кутах.
Але саме ця річ уже коштувала кількох життів.

Аліна вставила її в ноутбук. На екрані з’явилися документи.
Не фейкові — справжні. З печатками, підписами, сумами.

Перший файл:
– Суддя, який випустив серійного ґвалтівника за 15 тисяч доларів.
Другий:
– Прокурор, що закривав справи наркоторговців за винагороду.
Третій:
– Генерал поліції, який мав власну частку в мережі підпільних казино.

Далі — відео.
Фрагменти розмов, аудіо з кабінетів, фото зустрічей.
Кожен кадр — удар по системі.
Кожне слово — цвях у труну брехні, яка живить систему.

Люди в коментарях казали, що не вірили своїм очам.
«Це неможливо!» — писали одні.
«Нарешті!» — кричали інші.

Журналіст ледь дихав.
— Ви розумієте, що після цього на вас полюватимуть?
Богдан глянув в камеру.
— Я це знаю. Але краще померти за правду, ніж жити в мирі брехні.
---

Реакція

Першою заговорила вулиця.

Люди вийшли з домівок, тримаючи в руках телефони, плакати, свічки.
Не з протестом — з вимогою правди.

Потім заговорили політики.
Один кричав із трибуни:
— Це спроба дестабілізувати державу!
Інший відповів:
— Це очищення, якого ми чекали роками!

Президент скликав термінове засідання РНБО.
Усі канали крутили фрагменти виступу Богдана.
Його слова цитували навіть ті, хто ще вчора називав його зрадником.
---

Ціна викриття

Наступного дня Богдан отримав анонімне повідомлення:
«Ти зробив помилку. За це платять життям.»

Він усміхнувся і сказав до себе.
— Я вже плачу. Але не боюся.

Ввечері, коли він вийшов із під’їзду, повз нього пролетів чорний позашляховик.
Через хвилину пролунав вибух.
Полум’я охопило його машину, в яку він незабаром мав сідати.

Він дивився на вогонь і відчував лише одне — полегшення.
Хтось його попередив. Невідомий номер, коротке повідомлення:
«Не сідай в машину. Бог не забуває своїх.»

Хтось, хто стежив, але не ворог. Хтось, хто вірив у те саме.

Аліна прибігла, задихана, зі сльозами на очах.
— Ти живий…
— Ще так. Але вони не зупиняться.
— І ти теж не зупинишся?
— Ні. Тепер уже ні.

---

Поштовх до змін

Через тиждень після трансляції — новини сипалися одна за одною:

У відставку пішли два прокурори.

Один суддя зник за кордоном.

В міністерстві юстиції — перевірка.

В парламенті — вимога створити незалежну антикорупційну групу.

Народ прокинувся. Люди більше не боялися говорити.
А Богдан зрозумів: правда, сказана вголос, живе довше, ніж той, хто її вимовив. Але треба виявляти спротив і боротьбу інакше взагалі кінець.
---

Внутрішнє зрушення

Він стояв біля вікна, дивився на нічне місто.
Вогні машин, шурхіт дощу, далекі сирени — усе здавалося спокійним.
Але всередині нього відбувалася буря.

Не від страху. Від усвідомлення.

Вперше за довгий час він відчув не тривогу, не біль — спокій.
Бо сказав усе. Бо вистояв. Бо не продався.

На столі лежала та сама флешка.
Тепер — порожня. Усе збережене вже було в хмарі, у відкритих джерелах.
Її зміст не знищити, не сховати, не спалити.

Аліна зайшла тихо, з двома чашками кави.
— Знаєш, що про тебе кажуть?
— Що я божевільний?
— Що ти — справжній. І таких зараз дуже мало.

Богдан усміхнувся, вперше щиро.
— Це не я переміг, Аліно. Це ми.
Він глянув у темряву за вікном.
— Народ переміг страх.
---

В ту ніч над Києвом лив дощ. Але це був дощ очищення.
Краплі падали на асфальт, змиваючи пил, брехню, кров і страх.
А десь глибоко всередині Богдан знав:
це ще не кінець. Це лише початок справжньої війни — війни за правду.