Розділ 9. Постріл навздогін

Коли правда стає зброєю — в хід іде все.
Система не пробачає тих, хто виривається вперед і каже правду.
Вона б’є не для попередження — вона б’є, щоб знищити.

Але цього разу вона натрапила не просто на наполегливого.
Вона натрапила на Богдана.

---

Засідка

Минуло шість днів після гучного викриття Козиря.
Богдан не спав більше трьох годин на добу. Його телефон не замовкав — повідомлення, дзвінки, нові джерела. Дехто шукав сенсацію, інші — справедливість. А були й ті, хто шукав його самого.

О десятій ранку він отримав коротке повідомлення:

> «Є матеріали. Особисто. Не можна через інтернет. Зустріч — автобаза, район “Південний”. Буду чекати».

Підпис: «С. — колишній прокурор».
Це було одне з тих імен, які фігурували у справах, що він ще не встиг оприлюднити. Людина, котра колись грала на боці системи, а тепер — вирішила заговорити.

Богдан поїхав сам. Без охорони. На орендованій машині, із підробленими номерами.
Інтуїція кричала: щось не так. Але якщо є шанс добути ще один доказ — він мав ризикнути.

Будівля автобази стояла на околиці, заросла бур’яном, із вибитими шибками й іржавими воротами. Всередині — тиша.
Вітер шарпав шматки пластику на дахові, стукіт ланцюга лунав, як серцебиття.

Богдан увійшов, озирнувся.
Порожньо. Тільки тінь від старого автобуса на бетонній поверхні.

Він зробив кілька кроків углиб.
І саме тоді — почув легкий щиглик, ніби хтось перевірив затвор.

Постріл.
Тиша.
Ще один.

Куля зачепила плече — пекучий біль обпік тіло, але він встиг впасти за бетонну колону. Кров тепла, густа, повільно просочувала рукав.

І тоді з-за стіни пролунало:
— Забрати флешку! Живим він не треба!

Троє. Може, четверо. Працюють синхронно, короткі команди, рухи точні. Не аматори. Це були ті, кого послали не для розмов.
---

Контрудар

Богдан не тікав.
Звички слідчого і солдата взяли гору.
Він діяв.

Повільно пересунувся до аварійного виходу, який розташований за старим складом шин. Там він залишив собі “запасний хід”. Відійшов в тінь і, рухаючись низько, обійшов будівлю.

І саме в цей момент почув далекі сирени.
Його повідомлення про «можливу засідку» ще за годину до зустрічі отримала невелика група колишніх спецпризначенців, які тепер допомагали йому.
Вони не зрадили.

Коли нападники намагалися увірватися всередину, їх зустріли автоматні черги — смертельно, і достатньо, щоб вони відступили. Один із нападників залишився лежати, інші втекли через задній двір.

Богдан стояв, тримаючись за поранене плече, коли до нього підбіг його знайомий — колишній айтівець, який зараз займався технічною підтримкою команди.
— Ти живий?
— Поки що, — вичавив Богдан і глянув на землю, де лежала вибита куля. — Але гра стає серйознішою.
---

Далі лікарня

Його доправили до обласної лікарні під охороною.
Палата — на останньому поверсі. Дві камери відеонагляду, пост на вході.

Медсестри — із повагою.
Лікарі — з обережністю.
Журналісти — під дверима, з камерами.

Усе місто знало: поранений слідчий, який воює із системою, живий.
І це вже було поразкою для тих, хто хотів зробити його мовчазним, щоб він замовк назавжди.

Увечері до палати зайшов чоловік у цивільному. Літній, спокійний, без зайвих рухів. На лацкані — старий значок прокуратури.

— Ви хто? — спитав Богдан, не розслабляючись.
— Друзі того, хто мав зустріч із вами сьогодні. Його вже немає.
— Як — немає?
— Автокатастрофа. Хоча, думаю, ви розумієте, що це не випадковість.

Він поклав на тумбочку маленьку чорну флешку.
— Він встиг передати це своїй доньці. Ми захситили її, але сам він… — чоловік опустив погляд. — Він загинув за цю інформацію.

Богдан узяв флешку.
Вона була холодна, але відчуття — якби в руці він тримав не метал, а долю країни.

— Що на ній?
— Все. Судді, які «коштують» десять тисяч за вирок. Прокурори, що продають справи. Імена тих, хто стоїть над Козирем.
— Над Козирем?
— Саме так. Він — лише піша фігура. В флешці — про вище. Набагато вище.
---

Вага правди

Коли чоловік пішов, Богдан залишився наодинці.
У руці — флешка. Маленька, звичайна, ніби дрібниця.
Але її вага тиснула на долоню, наче шмат металу в кілька кілограмів.

Бо кожен байт цієї інформації був правдою.
І кожна правда — це постріл.

Він розумів: після цього його вже не просто шукатимуть. На нього будуть полювати, як на звіра.
Але Богдан відступати не збирався.

---

Рішення

На третій день його виписали.
Плече боліло, але він не звертав уваги.
Документи — під пахвою. Флешка — у внутрішній кишені куртки, поруч із хрестиком, який носив ще з дитинства.

На виході лікар, стиха нахилившись, сказав:
— Ми всі за вас молимось. Але будьте обережні.

Богдан усміхнувся.
— Дякую. Та я вже звик.

Він вийшов на вулицю. Осіннє повітря пахло волею.
Сонце било просто в очі.

— Їм тепер точно не сховатись, — прошепотів він сам до себе. — Бо я цього не сховаю.

І поки його серце билося — правда жила разом із ним.