Розділ 3. Натиск зверху

Вони не змусили себе довго чекати.

Уже зранку, щойно Богдан переступив поріг відділку, його викликали «нагору». Повітря в коридорах було наче густіше, ніж завжди — важке, холодне, з присмаком тривоги. Черговий лише кивнув у бік кабінету начальника, навіть не наважившись щось сказати.

Начальник управління сидів за столом, хмурий, стиснутий, як пружина. На підвіконні парувала чашка кави, давно охолола. Поруч — двоє в цивільному. Один із них, старший, мав той погляд, що одразу дає зрозуміти: це не просто «гості». Другий — мов тінь, лише перегортав справу Колі Гречаного, ніби сторінки могли самі зізнатися у злочині.

— Богдане Олеговичу, — почав начальник, дивлячись у папери, ніби не смів підняти очі, — ви зробили надмір. Перевищення службових повноважень. Ви тиснули на свідка.

— Я лише показав йому відео з камер, — спокійно відповів Богдан.

— Вам не дозволяли вести окреме розслідування. Усі дії мали проходити через слідчого, у встановленому порядку.

— А якби я не втрутився? — тихо, але твердо сказав Богдан. — Ви б посадили невинного.

Один із цивільних повільно підняв голову. Його погляд був холодний, як лезо ножа.

— Вам слід подумати про своє майбутнє, Богдане. Деякі люди не люблять, коли їм псують схеми. А іноді... ті, хто псує, потім самі стають жертвами обставин. Ви мене розумієте?

Богдан мовчав кілька секунд. Потім сказав:

— Я не комфорт шукаю. Я шукаю правду.

У кімнаті настала така тиша, що навіть чути було, як ворона сіла на гілку під вікном і щось каркнула — ніби попередження.

Начальник різко підписав якийсь папір, кинув його убік і буркнув:

— Можете йти. Але раджу — обережніше ходіть темними вулицями.

---

Після того дня почалося невидимий, але відчутний\\\ — тиск.

Його справи забирали без пояснень, передавали іншим. Його доповіді «губилися» в електронній системі. На наради не запрошували. А у службовому чаті він став «примарою» — ніхто не відповідав, ніби його не існувало.

Та Богдан не був із тих, хто здається. Він добре знав, що система не терпить самостійних. Але ще краще знав: якщо мовчати — вона зжере тебе цілком.

Тож він почав діяти тихо. Без офіційних ордерів, без протоколів — лише з інстинктом і совістю як орієнтиром.

Одного вечора він натрапив на стару, давно закриту справу — побиття хлопця на районі. На перший погляд — звичайна бійка. Але в деталях ховалося щось більше: нападник мав прізвище, що вже миготіло в іншій справі — у тій, де фігурував Глинський, «король ринку».

Богдан зітхнув. «Випадковостей не буває», — подумав він.
---

Наступного вечора він помітив стеження.

Спершу — просто відчуття, що хтось за спиною. Потім — реальні кроки, відбиті в калюжах під світлом ліхтарів. Молодик у чорному худі, який намагався тримати дистанцію, але занадто часто торкався кишені, ніби щось перевіряв.

Богдан зупинився біля кіоску, зробив вигляд, що купує сигарети, а потім різко звернув у провулок.

Тиша. Лише ледь чутний шурхіт за спиною.

За секунду — розворот. Хлопець не встиг зреагувати. Богдан схопив його за руку, вивернув, натиснув на плече.

— Що хочеш? — запитав крізь зуби.

— Ей, мужик, я не… — почав хлопець, але Богдан уже витягнув із його кишені телефон, карту, переглянув екран. Фото його квартири. Геолокація.

Попередження.

Він подивився хлопцеві в очі. Той був переляканий. Найманець, не вбивця.

— Передай тому, хто тебе послав, — сказав Богдан рівно. — Я не відступаю.

І відпустив.

---

На ранок він прийшов до офісу раніше за всіх. В голові клекотіла втома, але руки діяли чітко: ноутбук, записник, кава — і план.

Він ще мав зброю, якої не могли відібрати: людей.

Олексій — дільничний, який іще не продав совість. Простий, прямолінійний, із тими очима, в яких ще лишилося світло.
Ірина — прокурорка, що колись втратила брата через продажне слідство, і тепер боролася, як левиця.
Ігор — колишній хакер, тепер офіційний консультант. Знав, як знайти будь-кого — навіть тих, хто «не існує».

— Нам треба зібрати все на Глинського, — сказав Богдан, коли всі зібралися в маленькому кафе неподалік відділку. — Неофіційно. Через свої канали, своїх людей.

Ірина примружила очі:

— Ти хочеш воювати із системою?

Богдан усміхнувся ледь помітно.

— Ні. Я хочу, щоб вона не знищила ще когось, як Колю.

— Це небезпечно, — мовив Ігор. — Вони слухають усе.

— Знаю. Тому ми діятимемо так, щоб не було що слухати.

Тиша тривала кілька секунд. Потім Олексій кивнув:

— Я з тобою.

Ірина — теж.

Ігор видихнув і, знизавши плечима, додав:

— Якщо вже влізати у війну — то не наполовину.

Богдан глянув на них і відчув, що в його грудях прокинулося те, чого він давно не відчував — віра. Не у систему, не у закон, а в людей, що стояли поруч.

— Тоді почнемо, — сказав він. — Тихо. Але разом.

І коли вони розійшлися, місто за вікном здавалось іще темнішим. Та для нього це вже нічого не означало. Бо він знав: тінь стає видимою лише тоді, коли хтось засвічує світло.

І Богдан був готовий стати тим світлом — навіть якщо доведеться згоріти.