Розділ 2. Ланцюг брехні

Понеділок почався звично — кава, кілька дзвінків, а далі справа, що на перший погляд не мала нічого особливого. Чергове пограбування на ринку. Молодого хлопця, двадцять два роки, затримали “на гарячому”. При ньому — була жіноча сумка, ще з ключами та гаманцем. Усе нібито очевидно: злочин, доказ, затримання.

Але Богдан вже давно знав — те, що виглядає очевидним, найчастіше виявляється брехня, замазана поспіхом.

У кабінеті стояв різкий запах дешевого тютюну. Хлопець сидів навпроти, руки на столі, погляд прямий, навіть спокійний. Занадто спокійний, як для людини, яку щойно схопили.

— Прізвище? — сухо спитав Богдан.

— Гречаний. Коля Гречаний.

— Ти знаєш, за що тебе затримали?

— Кажуть, що я крав сумку. Але я не крав, — хлопець говорив рівно, без ноток страху. — Я йшов, побачив, що щось лежить біля лавки. Підняв, подумав віддати в поліцію. І тут мене — бах! — скрутили.

Богдан зробив паузу. Такі історії чув сотні разів, але цього разу було щось інакше. Хлопець не виглядав як злодій. В одязі — дешевому, але чистому, погляд — не нахабний, а скоріше розгублений.

— Є хтось, хто може підтвердити твої слова?

— Мій товариш, Стас. Ми разом були на ринку. Але він сказав, що мовчатиме.

— Чому?

Коля опустив очі.
— Бо боїться.

— Кого?

— Того, хто справжній злодій. В нього “дах”. Стас каже, якщо рипнеться — зникне.

Богдан підвівся, повільно підійшов до вікна. На вулиці шумів дощ, по асфальту повзли калюжі, відблискуючи неоном. Усе це нагадало йому стару істину: брехня завжди має запах страху. І зараз цей запах відчувався у кожному слові.
---

Наступного дня він був на місці “злочину” — ринку, що тягнувся вздовж старої вулиці. Люди метушились, кричали, торгувались, ніби світ складався лише з м’яса, фруктів і фальшивих знижок.

Богдан попросив записи з камер спостереження. Переглянув усе кілька разів. Зупинив кадр. Збільшив. І побачив те, що не побачив ніхто інший: справжній злодій був у темній куртці з капюшоном. Коля — у світлій вітровці. Між моментом, коли сумку вирвали, і тим, як Коля потрапив у кадр — сорок секунд. Достатньо, щоб річ опинилася в чужих руках.

А ще — на відео видно свідка. Петра Кацана. Саме його показання стали вирішальними. Саме він сказав поліції, що “все бачив”.

Богдан відкрив досьє:
Кацан Петро Іванович, 1983 р.н.
Колишній наркоман, тричі судимий, тепер працює “наглядачем” кількох торгових точок. Людина, яка ніколи не говорить без вигоди.

Богдан посміхнувся.
Свідок — чудовий. Якраз із тих, хто продає не лише овочі, а й совість.

---

Наступного ранку Богдан з’явився на ринку. Люди вже знали його в обличчя — “той, що не бере хабарів”. Для когось це було клеймо, для когось — захист.

Він підійшов до Кацана.
— Петре, поговоримо?

Той зиркнув, затягнувся цигаркою.
— А про шо тут говорити? Я вже поліції все розказав.

— Тоді скажеш і мені. Перед камерою. Бо я маю відео, яке показує, що ти нічого не бачив.

Кацан спершу стояв упевнено, але коли Богдан витяг телефон і натиснув “Play” — лице його змінилось. На екрані — він сам, стоїть обличчям у протилежний бік від місця події.

— Ну що, Петре? — тихо сказав Богдан. — Може, розкажеш, хто змусив тебе брехати?

Той мовчав. Потім кинув недопалок, роздушив його підбором і прошепотів:
— Мене попередили. Якщо не підтверджу, що бачив Колю — мене не стане.

— Хто попередив?

— Глинський. Артур Глинський. Він тут усе контролює. Крадіжки, контрабанда, “охорона”.

Богдан усе записував. Кожне слово — як цвях у домовину чужої схеми.

---

За два дні він уже мав усе: відео, зізнання, навіть анонімну записку в поштовій скриньці від когось із ринку:

> “Коля — не винен. Подивіться уважно камери. Все видно.”

Цього було достатньо.

У суді прокурор спочатку нервував, бо справа була “зручна”. Швидка, проста, без зайвих питань. Але коли Богдан виклав усе по поличках, зал завмер.
Відео, показання, свідок, який збрехав.
Прокурор розгубився. Суддя переглянув матеріали, зітхнув і тихо промовив:
— Підсудного Гречаного Колю визнати невинним. Справу закрити.

Богдан дивився, як хлопець виходить із зали, стискаючи в руках документи про звільнення. На обличчі — розгублена усмішка, ніби він досі не вірив, що це не сон.

Богдан знав: це лише одна нитка великого клубка.

---

Увечері, коли він повернувся додому, місто тремтіло від дощу. За вікном блискали неонові вивіски, а в кімнаті панувала тиша. Він налив собі кави, сів у крісло, взяв телефон. Нове повідомлення. Без номера.

> “Що далі, герой? Будеш усіх рятувати? Ти лізеш туди, куди не слід.”

Богдан довго дивився на екран. Потім спокійно видалив СМС.

Його рука не тремтіла. Бо кожна така справа, кожен зламаний ланцюг брехні — це ще один крок проти системи.

А система, як він уже знав, має безліч облич. І всі вони бояться правди.

Він зробив ковток кави, вдивився у темне вікно й усміхнувся:
— Ланцюг брехні розірвано. Далі — нова ланка.