Розділ 1. Маршрутка

Богдан ніколи не любив маршрутки. Його дратував не сам транспорт, а те, що він бачив у людях, коли вони опинялися в тісному просторі — страх, злість, байдужість, втому. А ще — приховані думки, які в ньому відлунювали, мовби хтось увімкнув гучномовець десь у глибині свідомості.

Того ранку він прокинувся о п’ятій. Мокрий сніг стікав по шибках, небо було важке й низьке. Машина не завелася — акумулятор сів. Зітхнув. «Значить, не даремно», — подумав. У його житті випадковостей уже давно не існувало.

На зупинці стояли люди, загорнуті в шарфи, з телефоном у руках, хтось сварився, хтось мовчав. Коли підійшла маршрутка №215, усі кинулися всередину, немов рятувалися від бурі. Богдан теж зайшов — останнім.

Запах бензину й старого пластику, запітнілі вікна, глухий гул двигуна. Водій — років сорока п’яти, з важким обличчям, на якому застигла втома. Він мовчки взяв гроші, рушив із місця різко, немов тікаючи від когось.

Спершу все було звично: шум, розмови, телефони. Потім — різкий маневр, і маршрутку занесло. Люди крикнули. Водій вилаявся, навіть не вибачившись. Богдан відчув запах, який не сплутаєш ні з чим — спиртне. І не від антисептика а від дихання водія.

Ще кілька хвилин — і машина мало не виїхала на зустрічну всмугу. Старенька жінка перехрестилася. Хтось вигукнув:
— Ти що, з глузду з’їхав?!

Водій огризнувся:
— Поводьте себе тихо, я все бачу, у мене все під контролем!

Богдан підвівся. Його погляд став холодним, точним, як приціл. Він підійшов до водія й тихо, але твердим голосом сказав:
— Зупинись і відчини двері.

— Що? — водій криво посміхнувся. — Ти хто такий, начальник, чи що?

— Зупинись і відчини двері, — повторив Богдан. Це наказ.
Тон був таким, що навіть найзухваліший злочинець не став би сперечатися. Водій, мов під гіпнозом, зупинився, натиснув кнопку відкриття дверей. Двері шипляче відчинилися. Люди, відчувши, що небезпека серйозна, вийшли, бурмочучи й перешіптуючись.

В салоні залишилися лише вони вдвох.

— Ти п’яний, — спокійно сказав Богдан. — І ти зараз не просто порушуєш закон. Ти міг убити цих всіх видів людей, що вийшли.

— Ти нічого не доведеш. — Водій зухвало кинув. — У мене брат в поліції, а начальник ДАІ — мій кум.

Богдан дістав телефон.
— Мені не треба доводити. Мені треба показати.

Набрав номер.
— Сергію, — сказав у слухавку, — піднімай дрон і камеру. Зробимо сюжет: “П’яний водій громадського транспорту”. Адресу я скину.

Водій зблід.
— Ти з глузду з’їхав!

— Ні. Просто я не мовчу, коли інші мовчать.

Через десять хвилин біля зупинки стояла поліція. Люди знову зібралися — бабусі, молоді чоловіки, жінки з дітьми. Хтось знімав на телефон. Дрон гудів над головою, знімаючи все. Драгер показав 1.87 проміле.

Один із поліцейських, молодий, нервово озирнувся і шепнув Богдану:
— Це ж кум прокурора. Ви ж розумієте...

Богдан подивився йому просто в очі:
— Тепер розумію. І навіть ще краще розумію, чому ми живемо в болоті, такому, яким був Радянський Союз.

Його слова прозвучали не голосно, але так, що навіть вітер неначе на мить стих.

Наступного дня його викликали до начальника відділу.
Кабінет пахнув кавою й фальшем між дійсністю і бажанням.

— Богдане, — почав начальник, крутячись у кріслі, — ти ж розумієш, що нам зараз цього не треба. Преса, скандал. Кум прокурора...

— То що? — холодно запитав Богдан. Він мав право повбивати всіх тих людей?

— Ну... Треба бути гнучкішим.

— Гнучким? — повторив Богдан. — Це ви так називаєте співучасть в злочині?

Начальник почервонів.
— Не треба пафосу. Ми всі працюємо в системі.

Богдан підвівся.
— А я не система. І якщо треба — піду, але мовчати не буду.

Він вийшов, не попрощавшись. У коридорі хтось кивнув йому з повагою. Інші відвернулись.

Увечері він повернувся додому. Стара квартира на околиці, запах чаю й тиші. Він сів біля вікна, глянув на темне місто, у вікнах якого блимало життя. Телефон тихо дзенькнув. Повідомлення без номера:

> «Наступного разу тебе не врятує навіть твоя правда. Пильнуй себе, Богдане.»

Він посміхнувся. Без злості, без страху. Просто тихо.
Бо страх — це те, чим система тримає людей на повідку.
А він більше не мав повідка. Тому, що він прийняв рішення звільнитись з поліції.

У його погляді світилося щось нове — не відчай, не злість, а спокій того, хто нарешті зробив перший крок в бік правди.
Нехай навіть цей крок веде в прірву.

Бо кожна прірва в даному випадку — це просто шлях до глибшої і дійсної правди.

І того вечора, дивлячись на світло маршрутки, що проїжджала під вікном, Богдан усміхнувся вдруге за цей день.
Він знав — це тільки початок.

Початок його війни.

Одиного проти системи.