7 частина

Сьогодні я тут. На кладовищі, біля могили Дениса — людини, яка подарувала мені нове життя.

З фотографії на мене дивиться усміхнений хлопець. Гарний, його усмішка зачаровує: світло-русяве волосся, темно-блакитні очі, що наче трохи примружені від сміху, виразні загострені риси обличчя. Йому було всього двадцять один рік.

Мені боляче, що він загинув таким молодим, але я вдячна йому за шанс відчути на повну смак цього життя.

— Злато, ти чуєш? — вкотре гукає мене Саша.

— А? Що? — перепитую розсіяно.

— Кажу, він був би дуже радий, що ти прийшла.

— Дякую. Ти дуже сильна. Він би тобою пишався, — кажу я, торкаючись пасма її волосся.

Вона мовчить, спостерігаючи за моїм жестом.

— Денис теж так робив, так? — питаю, але вже знаю відповідь.

— Угу... — каже вона крізь сльози.

— Вибач.

— Тобі немає за що вибачатися. Це просто важко.

— Сашо, він тебе дуже сильно кохав і кохає. Пам'ятай це. І серце, яке б’ється в мені, хоче, щоб ти жила своє найкраще життя.

Міцно обіймаю її, наче закарбовую Сашу у своїй пам'яті.

— Дякую тобі. Злато, дякую за те, що ми зустрілися. Мені було так важко, але почувши його тоді в тобі... мені знову захотілося дихати.

Я усміхаюся крізь сльози.

— Запам'ятай: якщо тобі буде потрібна допомога — просто подзвони мені. Де би не була, я прийду до тебе. Ти завжди можеш на мене розраховувати. Зрозуміла? — кажу, вже вдруге поправляючи її волосся.

— Так... А можна ще раз послухати?.. — запитує вона, не договорюючи.

— Звичайно.

Вона притискається, і серце в цю мить стукає їй, наче шалене. Я легенько обіймаю її за плечі. Не знаю, скільки часу ми так стоїмо, але нарешті вона знаходить у собі сили відсторонитися. Тепер на її устах справжня усмішка.

— Пам’ятай: будь щасливою. Живи так, щоб він пишався тобою. Обіцяєш? — питаю її, адже мені важливо почути відповідь.

— Обіцяю... Він пишатиметься.

Саша ще раз обіймає мене, і ми прощаємося.

Я йду з кладовища з відчуттям, що зробила все правильно. Тільки зараз зрозуміла, чому так сильно хотіла її побачити. Це пам’ять серця... Денис хотів допомогти Саші пережити цей біль. Серце в мені нарешті відпустило своє кохання. Я відчула це полегшення.

І усвідомлення, яке прийшло від самого серця: тепер воно моє. Не знаю, що чекає на мене далі і якими шляхами вестиме життя, але обіцяю прожити його немарно.

Я зроблю це за нас двох...

«Дякую тобі, Денисе».