6 частина

Минуло вже майже вісім місяців із моменту трансплантації. Я все так само бачу ту дівчину. І все так само щоразу серце завмирає. Її очі, усмішка та аромат фіалок переслідують мене. І де б не була — скрізь вона ввижається мені. Це наче мана, яка не дає спокою.

Я досі відвідую лікарню та приймаю препарати, що підтримують це серце. Назвати його своїм у мене не повертається язик. 

Я сиджу в затишному кафе, яке відкрила для себе зовсім нещодавно. Воно незвичне для мене, адже інтер'єр виконаний у рок-тематиці. Але саме тут я відчуваю, що перебуваю на своєму місці. Мені приносять молочний коктейль із бананом, який донедавна терпіти не могла. Він мені завжди тхнув сирістю. Роблю ковток, і очі самі собою заплющуються від неймовірного смаку... Смачно... вершково та солодко...

— Привіт! Мені як завжди, — каже дівчина за сусіднім столиком, і її дзвінкий сміх бринить у моїх вухах.

У цю мить я завмираю. Серце пришвидшується, руки починають тремтіти. Усвідомлення приходить миттєво. Вона. Це вона. Я боюся навіть поворухнутися, щоб, не дай Боже, не сполохати цей момент.

Різко розплющую очі. Повертаю голову. Це справді та дівчина. Я відчуваю — вона рідна. Руки так і сверблять підійти й обійняти її, але все ще сиджу на місці.

Їй приносять такий самий коктейль, як у мене. Вона повільно робить ковтки, і на її очах виступають сльози. Я встаю, підходжу до неї.

— Привіт. Можна до тебе присісти?

Вона підіймає на мене погляд. У її очах я бачу розгубленість.

— Так, звичайно.

— Мене звати Злата, а тебе? — намагаюся говорити рівно, але голос зрадницьки дрижить.

— Я Олександра, можна просто Саша, — каже вона, усміхаючись.

У мене все всередині обривається, а серце вистрибує від радості.

— Приємно. Я бачила, ти плакала. Щось трапилося? — обережно питаю.

— Довга історія, — тільки й каже вона, повільно перемішуючи коктейль трубочкою.

Роблю глибокий вдих.

— Насправді я намагалася тебе знайти.

Дивлюся на неї, чекаючи на реакцію.

— Навіщо? — з острахом питає вона.

— Я навіть не знаю, як це сказати...

Роблю ковток напою, намагаючись проковтнути клубок, що застряг у горлі. Голос здається глухим. Вона якусь мить дивиться на мене, і я бачу усвідомлення в її очах.

— Не може бути... — шоковано промовляє вона, майже не дихаючи.

— Так.

— Боже, я так рада тебе бачити! — її голос тремтить. — Батьки Дениса не хотіли знати, кому дістанеться його... — вона переривається, не договорюючи.

І я все розумію.

— Мені теж не казали, хто саме став донором. Але я тебе знаю, — кажу я без вагань, бо бачу: вона хоче знати правду. Для неї це так само важливо, як і для серця в мені.

— Тобто?..

— Я бачила тебе у снах. Твої очі... Навіть твій запах — він точно такий, як я відчувала.

— Ти відчуваєш його?.. — болісно цікавиться вона.

— Так… Я інколи навіть говорю зі своїм серцем. До сьогодні я не знала, що це був хлопець. Розкажи мені, якщо можна, яким був Денис, — прошу її, з острахом поглядаючи на неї, адже тема надто делікатна.

Вона ледь усміхається, наче спогад про нього — це найщасливіше, що є в її житті.

— Ой, Злато, він був тим, хто завжди приходив на допомогу. Він обожнював це кафе і цей молочний коктейль із бананом.

— Що? — я переводжу погляд на склянку, що стоїть переді мною.

— Так. Уявляєш, ми приходили сюди щосуботи.

— А скажи, він книги любив? — питаю. Мені справді важливо знати, наскільки це серце змінило мене, чи це просто збіги.

— Дуже… Якщо він брав до рук книгу, то зачитувався до самого ранку.

Я так і відчувала: це все звички людини, серце якої стало моїм.

— А як він помер?

— Денис дуже любив автомобілі та швидкість. Він розбився на машині. Важкі травми… — повільно промовляє вона.

— Тоді зрозуміло, звідки в мене з’явився цей страх…

— Я вражена. Ти навіть по столу постукуєш у такому ж ритмі, як і він.

Я переводжу погляд на свою руку і завмираю. І справді — я й сама не помітила такої дивної звички. З часом починає здаватися, що я була такою завжди. Що життя «до» взагалі не існувало.

— Вибач... якщо я нагадала тобі про твій біль. Просто... після всього все змінилося, і ці постійні сни мене лякали. Мені потрібно було з тобою поговорити. Пробач ще раз, — кажу Саші. Вона витирає сльозу, що котиться щокою, і від цього моє серце стискається.

— Мені теж це було потрібно. Дякую тобі, — схлипуючи, промовляє вона і переводить погляд на мою грудну клітину. Я бачу — вона хоче про щось запитати.

— Хочеш послухати його? — питаю я. В її очах спалахує полегшення.

— А можна?

— Звичайно...

Вона пересідає ближче. Вагається якусь мить, а тоді притискається вухом до моїх грудей. І серце в цей момент відгукується їй — б’ється швидко-швидко, наче вітається зі своїм коханням.

Так, він кохав її. Я зрозуміла ці почуття лише тоді, коли побачила її. Це точно любов — світла, тепла, але трохи болісна через розлуку. Те, що переслідувало мене весь цей час, було тугою.

— Привіт... — шепоче вона. — Дякую тобі.

Саша ще деякий час сидить так, а тоді відстороняється, і я бачу на її обличчі справжню усмішку, а не броню від болю.

— Ти як?

— Ти ще питаєш? Завдяки тобі я змогла ще раз почути його.

— Сподіваюся, я не завдала тобі ще більшого болю своєю появою?

— Ні, що ти! Я ніколи не зможу повернути Дениса, але я вдячна тобі, що хоч на мить знову почула його серце.

Киваю у відповідь. Ми ще довго говоримо про неї, про мене, про звичайні речі. Поряд із нею мені нарешті тепло. Ми домовилися зустрітися в неділю вранці біля кладовища, де похований Денис.

Повертаюся додому, і відчуваю: я все роблю правильно.