Один на мільйон
2 частина
День операції пройшов крізь мене, ніби сон, що розсипається на уламки. Я пам’ятаю ранок. Холод операційної. Приглушені голоси лікарів, що линули десь поруч… і тоді — повна, глибока порожнеча.
А потім — світло.
Я розплющую очі. Дихання важке, у грудях пульсує тупий біль. Але разом із ним — щось інше. Незнайоме. Наче це я… і водночас не зовсім.
Кожен подих відчувається інакше. Кожен рух — ніби вперше. Моє тіло стало чужим, але в цій чужості є дивна новизна. Наче мене зібрали заново — з тих самих частин, але з іншою душею всередині. І я ще не знаю, чи це життя — справді моє.
— Злато… ти чуєш мене? — тихо питає Олег Михайлович.
Я ледь помітно киваю. У горлі пересохло. Важко навіть думати, не те що говорити.
— Як ти почуваєшся? Ти пам’ятаєш мене? — він вдивляється в моє обличчя, паралельно перевіряючи показники на моніторах.
— Так… — видавлюю з себе. І сама не розумію, звідки беру сили на це коротке слово.
Його погляд теплішає.
— Ти велика молодчинка. Ти витримала. Найголовніше зараз — чітко дотримуватися рекомендацій…
Його голос звучить рівно й впевнено, але ловлю себе на тому, що майже не слухаю. Бо в цей момент я слухаю інше. Себе. Точніше… не зовсім себе. У грудях б’ється серце. Сильніше, ніж я пам’ятаю. Чіткіше. Гучніше. І кожен його удар віддається дивним питанням у голові:
Чиє воно?
Відредаговано: 05.05.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
