1 частина

Я ніколи не боялася смерті. Вона з самого дитинства ходила за мною по п’ятах. Моє життя тримається на волосині, як і моє серце.

Ця палата, білі стіни та ліжко за ці роки стали мені ріднішими за справжній дім, адже саме тут проводжу майже весь свій час. Наді мною стоїть Олег Михайлович Янковський — мій лікар. Він щось розповідає про ризики, донорство та майбутню операцію. Батьки слухають його дуже уважно, погоджуючись із кожним словом, а я просто лежу, втупившись у стелю. Мене не полишає відчуття неминучості.

​— Олегу Михайловичу, невже зовсім скоро наша дівчинка зможе жити як усі? — у голосі мами чути надію.

— Будуть обмеження, але якщо все піде за планом — так, — відповідає він.

— Але це такі ризики... — мама похмурніє, її голос зривається.

— Ризики є завжди. А шанс на трансплантацію випадає один на мільйон.

​— Кохана, припини панікувати. Лікарю, робіть свою справу, ми вам повністю довіряємо, — втручається батько, легенько обіймаючи маму за плечі.

Їм важко, і це видно.

Слухаю їх, але слова пролітають повз вуха. Вони говорять про моє майбутнє. Про ризики цієї довбаної операції, про чуже серце. І ніхто не питає, чи хочу я цього взагалі.

​Мені дев’ятнадцять, але десять із них я бачу лише лікарів та білі стіни. У мене не було дитинства — про нього могла лише мріяти. Воно проходило повз мене. В мене немає друзів, які б чекали на мене чи запрошували на дні народження. Я сама по собі.

​— Лікарю, яка ймовірність того, що я помру? — питаю, ледь усміхаючись.

— Доню... — невдоволено бурчить батько.

— Злато, у тебе великі шанси на одужання. Але брехати не буду — ризик є. Твій організм виснажений за стільки років боротьби, та ми зробимо все, щоб усе пройшло добре.

— Угу...

— Операція завтра, тому відпочивай і ні про що не турбуйся.

​Батьки з лікарем виходять, лишаючи мене в палаті саму. І це на краще. Сьогодні як ніколи хочу тиші. Таке відчуття, що я вже ніколи не буду такою, як раніше.