12

Парк зустрів Єву тим самим прохолодним вітром, що й минулого разу. Але тепер вона відчувала себе інакше — легше, впевненіше. У сумці лежала папка з документами, у голові чіткий план, а в серці — холодна рішучість.

Аліса вже чекала на лавці біля фонтану. Сьогодні вона виглядала спокійнішою, ніж минулого разу, хоча в очах усе ще ховалася тривога.

— Привіт, — сказала Єва, сідаючи поряд. — Як ти?

— Нормально, — Аліса знизала плечима. — Якщо не вважати, що я весь ранок думала про наш план. І про нього. Як ти?

— Я була в адвоката. Усе оформлюють. Я подам на розлучення. Він навіть не знатиме про дитину, поки я не скажу.

Аліса здивовано підняла брови:

— Ти серйозно? Він навіть не знає про дитину?

— Ні, — твердо відповіла Єва. — І не дізнається, поки я не буду готова. Я не хочу давати йому жодного шансу вплинути на моє рішення.

Аліса замовкла на мить, перетравлюючи цю інформацію. Потім кивнула:

— Розумно. Він би почав маніпулювати тобою через дитину. Я знаю його.

— Я теж, — гірко промовила Єва. — Тому ми маємо діяти швидко й чітко. Я хочу, щоб він залишився ні з чим.

Вона дістала з сумки аркуш із нотатками й розгорнула його на колінах:

— Ось що я придумала. По-перше, я виїжджаю з квартири. Шукаю собі окреме житло, не кажучи йому, куди. По-друге, я забираю всі спільні гроші — це вже зроблено. По-третє, коли він повернеться додому й побачить порожню квартиру... Він не знатиме, що сталося.

Аліса уважно слухала, іноді киваючи:

— А що далі? — запитала вона.

— А далі — ти, — Єва подивилася на неї. — Ти звільняєшся з роботи або береш відпустку. Ти зникаєш із його життя так само, як і я. Він залишається без обох. Без грошей, без нас, без пояснень.

Аліса задумливо погладила край куртки:

— Це жорстоко, — тихо сказала вона. — Але він цього заслуговує.

— Так, — погодилася Єва. — Він думав, що може грати з нами обома. Але ми гратимемо з ним.

Вона зробила паузу, дивлячись на фонтан, а потім додала твердіше:

— Я подам заяву в суд. І судитимуся з ним офіційно. Але він нічого про це не знатиме, поки не настане час. Коли я виїду й залишу квартиру порожньою, я покладу на стіл папірець. Усього один аркуш. На ньому буде написано: «Ми зустрінемося лише в суді». І більше нічого.

Аліса завмерла, дивлячись на Єву широко розплющеними очима:

— Ти просто... підеш? І залишиш йому записку?

— Так. Жодних пояснень, жодних скандалів. Він повернеться додому, побачить порожню квартиру, зниклі гроші, зниклу дружину — і на столі цей папірець. Нехай сидить і думає. Нехай згадує, коли востаннє був чесним зі мною. А коли він спробує мені зателефонувати — мій номер буде заблоковано. Він не матиме доступу до мене. Тільки через суд.

Аліса мовчала кілька секунд, перетравлюючи почуте. Потім її обличчя змінилося — здивування змішалося з повагою:

— Ти дійсно сильна, — тихо сказала вона. — Я б не змогла так просто піти й залишити його з одним папірцем. Я б хотіла виплеснути йому в обличчя все, що думаю.

— Скандали — це те, чого він хоче, — холодно відповіла Єва. — Він хоче бачити мої сльози, мою злість. А я не дам йому цього. Він отримає тишу. І це буде найгучнішою правдою в його житті.

Вони помовчали, дивлячись на фонтан. Вода блищала на сонці, створюючи маленькі веселки.

— А якщо він почне шукати нас? — запитала Аліса.

— Нехай шукає, — холодно відповіла Єва. — Він не знатиме, де ми. Я зміню номер телефону, ти теж. Соцмережі закриємо. Він залишиться сам у квартирі, з фото в телефоні й без відповідей. Тільки суд і папірець на столі.

Аліса важко видихнула, потім несподівано усміхнулася:

— Знаєш, я б ніколи не подумала, що ми будемо сидіти в парку й планувати помсту. Я думала, що ти зненавидиш мене. А ти... ти зробила мене союзницею.

— Ненавидіти тебе? — Єва знизала плечима. — Я не ненавиджу тебе. Ти теж жертва. Він обдурив нас обох. І ми маємо бути розумнішими за нього.

Аліса кивнула, і в її очах з'явилася іскра, яку Єва помітила вперше:

— Добре, — сказала вона. — Я зроблю це. Я піду з роботи, зникну з його життя. А ти виїжджай. Ми зробимо так, щоб він ніколи не забув, що втратив.

Єва простягнула руку, і Аліса потиснула її:

— Домовилися, — промовила Єва. — Через тиждень усе має бути готове.

Вона підвелася, взяла сумку й подивилася на Алісу:

— І ще одне. Якщо він спробує зв'язатися з тобою... не відповідай. Нехай думає, що ти зникла так само, як і я.

— Я знаю, — Аліса підвелася й усміхнулася. — Не хвилюйся. Я більше не та дурна дівчина, яка вірила його брехні.

Вони попрощалися, і Єва пішла геть, залишаючи парк позаду. У грудях розливалося дивне відчуття — не щастя, але якась тиха радість від того, що вона нарешті взяла життя у свої руки. Позаду залишилися сльози. Попереду була помста. І вона знала, що не відступить.